Галина Пагутяк: Сентиментальні мандрівки Галичиною

А далі по тій самій дорозі, якою ми так безпечно йшли, був ще тільки обід, після недовгого безхаття почалась Бистриця. Ми спитали якогось чоловіка, де починається ріка, а може, він сам похвалився, я вже й не пам’ятаю. Він сказав, що у нього на городі.

То було потужне джерело, яке з шумом виривалося з-під землі в оточенні лопухів і м’яти, підіймалося водяною шапкою, і вже за кілька десятків метрів текла річка, а не кволий струмок. Щасливий той чоловік… Він трохи обгородив латами джерело, щоб худоба не ступала. Я собі уявила, як взимку довкола намерзає крига, бо цього я вже точно не побачу.

І була ще одна річ, яка мене страшенно потішила. Трохи збоку будували бойківську хату, видовжену, разом зі стайнею, стодолою і призьбою, на якій восени складають кукурудзиння. З дерева, яке біліло в темно-зеленому саду, звісно, на горбку, як будують всі хати біля річок. І то будували не для відпочинку, а для життя. Стільки дерева спалюють, вивозять на продаж, але ніхто не хоче будувати, як раніше. Майстрів уже нема. Ті хати не мають фундаменту, лиш невеликий підмурівок з річкового каміння, але стоять довго і в них не заводиться грибок, і завжди сухо. Дерево дихає. В Карпатах вистачає каменю, але селяни будували з нього тільки огорожі довкола дерев'яних церков, укріплювали стінки криниць і обкладали пивниці, і мостили гарний плаский камінь при вході. Дерев’яна хата живе своїм життям, вона сама знає, що їй потрібно, сама себе лікує. Вона терпляча й лагідна до кожної істоти, що тулиться в ній узимку, навіть до найменшого жучка й гусіні.

Старі дороги — не менш хвилююча тема, ніж замки чи стародавні могили. Частина їх влилася до нових, бо не знайшлося альтернативи, інші ще існують десь на денці пам’яті, по інших нема й пам’яті, бо минули тисячоліття. Уріж був колись розділений на Уріж Вижній і Уріж Нижній. Межа між ними була у вигляді дороги, що починалася відразу за панським маєтком, і цвинтаря, бо коли осипаються краї узвозу, там трапляються людські кістки. Це все вже забудовано, і господарі, звісно, не зізнаються, що знайшли, копаючи фундамент. Через дорогу від цвинтаря був чумний цвинтар, там століттями нічого не будували, а тепер забудували величезними кам’яницями. З маєтку вела приватна дорога, обсаджена липами, яка вливалась у дорогу, що вела до Нагуєвич, а звідти в Дрогобич. А були ще дороги для піших. Моя мама ходила пішки в Борислав через ліс; я колись пройшла частину цієї дороги, а далі вона розсипалась на інші, хоча, можливо, коли-небудь мені вдасться повторити цей шлях, що веде через Діл. Франко часто згадує Діл, хребет, від якого вздовж річки тягнуться галицькі підгірські села.

Давні люди були мудрішими. Вони не селилися де-небудь і дбали, щоб дороги були безпечні. Щоб вели під лісом, або через ліс, де можна сховатись від розбишак. Дорога до Підбужа із Самбора вела попід ліс, бо там було затишніше й не замітало. Дорога з Урожа на Самбір починалась недалеко від нашої хати, йшла через ріку, потім через гору Обочу. Мій дідо їздив через ту гору й одного разу на коня йому сів Чорний чоловік, і до трьох днів кінь помер. Зараз гора майже заросла терном і пройти через неї дуже важко, хоча ще десять років тому я любила сидіти там і милуватись виглядом на село, особливо, коли цвіли сади. Я часом думаю, що наші сільські люди дуже рідко дивляться на своє село збоку, відсторонено, тому воно й заступило їм цілий світ, який все звужується і звужується, наче шагренева шкіра, хоча будує нові будинки кожен, у кого заведеться якийсь гріш, але вже не існує того гармонійного, добре продуманого співіснування з краєвидом, ніхто не шукає доброго місця, не питається в духів дозволу. Живі села — насправді це вимираючі села, неперспективні, а мертві села — розбудовані. Уріж втратив гармонію ще 1850 року, коли австрійська влада перерізала його навпіл, прорубавши дорогу в пагорбі нижче справжньої межі, однак міст не стала будувати і підвела дорогу до старого дерев’яного. Взагалі мені здається, що дороги проводили, враховуючи інтереси власників землі, не лише особливості краєвиду, але в цьому випадку йшлося про стратегічну дорогу, і, напевно, за компенсаційні кошти графиня Комарницька, дідичка Урожа, побудувала православну церкву біля тієї дороги, яку видно з вікон нашої хати.

А потім радянська влада наприкінці 60-х вкоротила дорогу і провела її прямо через поле, і поставила бетонний міст, який наполовину зруйнувала повінь 1980 року. Ту дорогу продувають вітри, і коли я стою на автобусній зупинці за мостом, чекаючи автобус Львів—Підбуж, то бачу Браму для солі й вітру. У ній починається незмінна впродовж тисячоліть дорога в гори — торговий і військовий шлях до Перемишля. Вибору тут немає — в гори можна потрапити тільки так.