Роман Іваничук - Мандрівки близькі і далекі

© Н. Р. Іваничук (правонаступниця), 2020

© Н. Л. Бічуя, В. В. Ґабор, Н. Р. Іваничук, упорядкування, 2020

© В. В. Ґабор, примітки, 2020

© М. С. Мендор, художнє оформлення, 2020

…І ось коли набубнявіла від холоду святвечірня зірка, стрімко розітнувши замерзлу повінь неба, немов випущена із пращі вогненна куля, досягне серпа місяця, який під Різдво доконче висне на небосхилі, сповіщаючи мир, – досягне і стане в його півколі подобою агарянського герба, наш батько, натхнений магією різдвяної містерії, вийде з-за святкового столу, звелить матері зав’язати в білий рантух мисочку з кутею та пригорщу пахучих балабух й ласкавим помахом руки зжене нас, наїджених, притихлих і вже сонних, немов горобенят з купи намолоченої пшениці, й тоді ми, полишаючи на всю ніч солодку втому дідухові, що захропів на покуті, випурхуємо із своїх сідал, вчувши нарешті батькове заповітне: «Їдемо з кутею до бабусі!»

Бабуся, батькова мати, живе в Пилипах – нудному й неколоритному селі, що мріє в надпрутській низовині за п’ять-шість кілометрів від замаєного лісами, здибленого на горбах й поритого глибокими ізворами мого Трача; дорога до бабусі здається мені незмірно довгою, безмежною й тому такою заманливою: гай-гай, я аж потім, через гони літ, збагнув, що була та дорога довжиною в життя, на початку якої стояв хлопчик-пуп’янок, а на кінці її – старенька жінка, котрій ніхто вже літ не рахував. Я ще й нині мчу тим шляхом, на якому моя їзда розпочалася з батьком перед зірницею, й закінчую її вже на самому схилку розповнілого дня, замінивши вітцівські залубні на сани Мономаха; я щосили стримую свого коня, та він, невблаганний, не сповільнює швидкості, взятої ще настарті.

Запряжений у хомут, гостромордий, широкогрудий Сивко радісно форкає, чуючи дорогу; нашорошивши вуха, він косує оком на фірмана – мого батька, рветься, терпужиться, роздутих його ніздрів чіпляється іній, шкіра на ньому брижиться від холоду, Сивко поривається бігти, щоб зігрітися, й, почувши нарешті легке «вйо!», рвійно рушає з копит, мчить щораз то швидше й шаленіше, і я відчуваю ні з чим не зрівнянну радість руху.

Сивко щирується для свого господаря – летить, вигинаючи хребет, він ще не знає, що цей добрий і люблячий фірман зажене його мало не до смерті на початку німецько-польської війни, щоб не реквізували – хай краще нікому не дістанеться, ніж має служити окупантам, та кінь таки вижив, і батько потім не раз клав його морду собі на плече, дивився йому в очі й просив прощення… Та до цього ще далеко: скороход Сивко витягає довгу, мов у лебедя, шию і чвалує все швидше; на закрутах залубнями заносить аж до фоси, радісно тоді скрикують позаду сестра і брат – це ж так цікаво – перекинутися в перину снігу, а відтак виборсуватися з пуху й чіплятися саней в шаленому нестримі, та править упряжкою досвідчений фірман: виструнчуються полози, мов дві стріли, й полишають за собою спресований слід, що виблискує до місяця; я тулюся на передку до батька, скрикую раз у раз від захвату й благаю, мов Фаетон Феба, дати хоч на хвильку віжки в руки, проте обачніший за Феба батько править сам – і ми занурюємося в темінь розколядованої ночі.

Бабуся нас чекає. Вона весь вік виглядає своїх трьох синів. Передовсім найстаршого, улюбленця Михайла, за яким божеволіла, коли його асентерували до війська на початку Першої світової війни; розум тратила з жалю, бо ж твердила водно сільська вчителька Юлія Шубертівна, що виросте з Михася великий чоловік, а тут: куля ж не вибирає, впасти може наймудріший у селі хлопець, в найбіднішій хаті народжений. Гарну поставу мав Михайло і здібності до науки неабиякі, вчився у Львівському університеті – і от забрали, тільки його й бачила бабуся. Ноги з туску їй відняло, тож, сидячи на печі, все розглядала фотографії, які їй приносив мій батько, і являвся бабусі із знімків найстарший син то хорунжим УСС, то інтернованим обірванцем у Йозефові біля ґрадця Кралового; а тут Михась уже студент Карлового університету в Празі: стоїть зосереджений і суворий поруч із своїм учителем, професором географії Степаном Рудницьким; а на цій Михайло вже сам професор: сидить у півколі харківських учених; і нарешті – ніби й не він: бородатий, у кожусі й валянках, вдивляється у простори холодної північної пустелі начальник Другої експедиції на Землю Франца-Йосифа.

Бабуся водно допитувалася, чому більше немає фотографій, і батько щось там їй пояснював: мовляв, виконує Михайло вельми секретні державні роботи, а тому ні сфотографуватися, ні на урльоп приїхати не може.