Роман Іваничук - Злодії та Апостоли

© Н. Р. Іваничук (правонаступниця), 2021

© Н. Л. Бічуя, В. В. Ґабор, Н. Р. Іваничук, упорядкування, 2021

© В. В. Ґабор, примітки, 2021

© М. С. Мендор, художнє оформлення, 2021

З досвітку день заповідався погідний, тож Оленка вибралася в гори в светрику-безрукавці й парусинових шльопанцях, не взявши до уваги попередження старого жаб’євського листоноші Олекси Смоляка, що в ніч проти Івана Купала доконче збереться на дощ, й хребет Чорногори до ранку може й забіліти. Дівчина мала гадку д’вечеру вибратися на вершину Попа Івана, подивитися там гуцульські купальські забави й підготувати матеріал для газети. В прогноз листоноші вона просто не могла повірити: юна практикантка жаб’євської редакції з надією дивилася, як над Дзембронею рожевіє, а далі червінню береться чисте небо, й вода в Черемоші припадає до ріні, оголюючи воронобокі валуни й порослі жовтою водоростю кам’яні пороги.

Ніякі попередження про негоду, плову, шарґу, на які в горах, зрештою, ніколи не забарно, не могли зупинити студентку львівської журналістики: дівчина постановила будь-що принести редакторові, підстаркуватому бурчунові Онуфрієві Шарабуряку, статтю про збережений у Карпатах купальський ритуал і переконати його, що запліснявілий виробничний стиль газети, яку він затлумлює сухими шаблонними інформаціями про трудові подвиги гуцулів, давно віджив свій вік – часопис має стати цікавим, свіжим, романтичним, а працівники редакції мусять врешті позбутися страху перед новими віяннями, які, незважаючи на опір продимлених старим духом, немов шпондер на горищі курної хати, совкових троглодитів, все ж проникають крізь гірські ущелини в предковічний жаб’євський ареал і воскрешають старі традиції, щоб постали вони перед сучасною людиною у своїй незбагненній загадковості й дивовижі.

Оленка сіла в майже порожній автобус, що вирушав раннім ранком у Буркут, – по дорозі він набере лісорубів, які щоднини вирушають у бутин, колишніх бокорашів, що донедавна працювали на сплавах, а нині розчищують від колод і тирси озеро Шибене, котре має стати другим Морським оком для утіхи туристам, молодиць, що з порожніми бесагами добираються на ніч у полонину, аби вранці повернутися з бербеницями бриндзи, й мандрівників, охочих побачити купальські забави на Попі Івані.

Й поки обшмульганий тупорилий «пазик» добереться до Буркута, в його салон наб’ється вщерть людей, і, обважнілий, він перестане деренчати на вибоїнах, а повітря в автобусі загусне від запаху кептарів, засалених овечим маслом сорочок чабанів, від духу поту та горілчаного перегару… Це станеться аж у Зеленій, рідному селі Оленки: там пасажири штурмуватимуть автобус крізь передні й задні двері, притиснуть дівчину до вікна, що й не зрушиться, не те щоб могла вийти на зупинці й хоч рукою помахати своїй хаті, яка зсунулася з гори на обривистий берег Черемоша, а може, й матері, що, спершись на вориння, виглядатиме, як завше, дочку в гості…

У Зеленій люду набилося стільки, що здавалися вони єдиною живою масою, яка дихає і пріє; шофер сказав «доста!», вийшов з кабіни й позакривав наглухо двері, щоб до самого Буркута ніде не зупинятися; автобус поволі сунув на підйомах і вже доїхав до Явірника, де новий натовп лаштувався до штурму; шофер розводив руками, даючи знати людям, що вільних місць немає, проте пригальмував машину, щоб випустити вуйка, якому треба було зійти в Явірнику, – і тут на його місце, не питаючи дозволу у водія, втиснувся високий хлопець у кепці й грубому светрі під шию, двері за ним зачинилися, хлопець просунувся до найближчого сидіння й сперся обома руками на його спинку, не помічаючи, що між руками опинилася голівка білявої дівчини, якій не залишалося нічого іншого, як дивитися в очі хлопцеві; той нарешті вловив її карий погляд, спробував відхилитися, та це йому не вдалося – ззаду натискали пасажири, нахиляючи його ближче до дівчини, й він ніяковіючи видихнув їй в обличчя: