Роман Іваничук - Мандрівки близькі і далекі

І все це діялося й діється не в ім’я порятунку народів і націй, навіть не для збагачення чужим добром. Адже ходив Сталін «у сірій військовій шинелі» і Гітлер був вегетаріанцем; завойовані простори не додали цивільним німцям ні крихти зайвого хліба, і не виліз із блощиць та алкогольного чаду корінний росіянин навіть тоді, коли Росія загарбала пів Європи. Страшні воєнні злочини чинилися і чиняться до сьогодні виключно в ім’я влади над людьми – влади для влади, влади як фетиша. Влади імперської!

Саме цієї миті, коли в благословенній Наварії пишу перший розділ другої книги спогадів, гримить в Москві, та й не тільки там, салют на честь п’ятдесятиріччя перемоги над фашизмом… Мана, адже фашизм ще не переможений, він щойно почав криваво агонізувати; і в смертельному, проте тривалому конанні, вже не прикривається фіґовим листком справедливої війни: цинічно й відверто, з викликом і погрозою усьому цивілізованому світові здійснює показові акції на Кавказі. Той, хто наказав стріляти з гармат по власному парламенту, на очах у всього людства розстрілює маленьку Чеченію: гинуть чеченці й росіяни, половина населення республіки стала біженцями, горять пологові будинки, окупанти кидають ґранати в підвали, де сховалися старі і діти, пси розтягують трупи, полонених скидають з літаків… А цивілізовані президенти, неначе очманілі й одурілі, з’їжджаються до Москви на тризну, ніби не спроможні зрозуміти, що п’ятдесят літ тому зчепилися в смертельному двобою не добрі й злі сили, а два найлютіші імперські хижаки, які не поділили здобичі, – і один з них переміг. Не гуманізм переміг, а звірство: ось московський розбійник на честь ювілею «Великої перемоги» дарує світові спалену землю маленького героїчного народу, на якій зяє руїнами і згарищами, подібно до Сталінграда або Дрездена, столиця Чеченії, й серед десятків зруйнованих сіл злизаний напалмом аул Самашки, в якому головорізи виривали дітей з рук матерів і жбурляли живими у вогонь.

І, як апофеоз цинізму, заяскравіла печальна сльоза на щоці в Єльцина, пролита в березні 1995 року над тисовою труною журналіста Влада Лістьєва, – а де ж ваші сльози, пане президенте, за тисячами російських солдатів, похованих без трун? І, як апофеоз цинізму, звучить нині святкова промова Бориса Миколайовича, в якій він закликає світ не допустити до повторення фашизму – щоб ніколи не знала планета нових Лідіце і Хатиней.

Джохар Дудаєв назвав новітній вияв російського фашизму «росизмом» – притаманним тільки Росії явищем, яке проявилося в Афґаністані, Абхазії, Таджикистані, Чеченії, а народилося в тридцятих роках під час штучного голодомору в Україні й на Кубані.

Сьогодні російський фашист відзначає свою перемогу над фашизмом німецьким кривавою оргією в Чеченії. Втретє знищує москаль непокірну Ічкерію з тією лише різницею, що раніше, як засвідчили очевидці, «аулы были взяты штыками и разрушены до основания», а тепер їх змітають з лиця землі установками «град»; що раніше «взятых в плен горцев в пылу ожесточения сбрасывали со скалы», а нині скидають з вертольотів; що раніше депортували весь чеченський народ в Казахстан, а тепер знищують на місці.

Фашист святкує перемогу по-фашистськи, бо інакше не вміє, – в нього немає моралі саме тому, що переміг… Ось на наших очах відродився німецький народ, ніби ніколи й не косила його брунатна чума, зате переможець увібрав у себе всю жорстокість звитяженого і звитяжця: полюбуйтеся, панове президенти, гості Єльцина, як глибоко вросло звірство в організм його народу: парад перемоги над фашизмом відбувається на руїнах Грозного! Чуєте, там до «героїв» чеченського розбою промовляє генерал Єгоров, він переконує вбивць і грабіжників, що вони принесли кавказцям мир, він обіцяє надалі вести війну гуманнішими засобами (це як: не живих, а мертвих дітей кидатимуть у вогонь?) і вручає учасникам ганебної війни ордени за доблесть у Самашках.

Вам не соромно, панове президенти? Ба ні, у вас традицій сорому немає: ваші попередники визнавали кривавий сталінський режим під час голодомору в Україні, давали німцям згоду на окупацію Чехословаччини, теж спалювали напалмом в’єтнамців, бо не могли товкти Росію; для вас війна – то історична данність, нормальний стан людства, через це ви і вважаєте чеченську війну внутрішньою справою Росії. Тільки пам’ятайте, панове: якщо московська орда поповзе й на Україну, то це вже буде не внутрішня справа якогось одного народу чи держави – це буде третя світова війна.