Галина Пагутяк - Діти

Пагутяк Галина Василівна народилася 1958 року в с. Залокоть Дрогобицького району Львівської області. Після закінчення десятирічки працювала в колгоспі, потім на Бориславському фарфоровому заводі. Навчається на філологічному факультеті Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка.

«Діти» — перша книга молодої письменниці.

Бо був довірливий, до того ж боляче ображений — не повірили звірі, що він талановитий художник, до того ж захотів бути не лисом, а, можливо, людиною або кущиком зеленим…

Бо був диваком, котрий порушував узвичаєні, унормовані лісовим кодексом принципи і правила поведінки і мислення, що заперечував з наївною безпосередністю стереотипи, ігнорував шаблони…

Як визначити жанр цієї незвичної оповіді про наївного, чесного лиса під назвою «Лялечка і Мацько»? Повість-феєрія? Імпровізація на теми дитячої фантазії, яка оживила казку про фарбованого лиса? Чи просто казково-фантастична історія життя найчарівнішого і найвродливішого лиса у цілому світі? А може, це розповідь про ірреальну ситуацію, вихоплену багатою фантазією з дива перших дитячих вражень про світ, яка не потребує ні додаткових пояснень, ні логічної аргументації? Треба лише настроїтися почуттями на сприйняття цих далеко не дитячих за своїми узагальненнями алегорій, спробувати сміливо порушити узвичаєні канони критичного оцінення цих оригінальних прозових імпровізацій обдарованого дебютанта і замислитися тверезо над отакими подивами-сумнівами. Коли встигла ця дівчина-студентка столичного університету, котрій ще тільки сягнуло за двадцять літ, так щедро наповнити себе співпережиттям наших воєнних лихоліть, печаллю трагедій, що скорботно відлунюються в долях самотніх матерів і народжених сиротами дітей, безсонням «вічних дівчат» від непережитих радощів кохання і жаданих мук материнства? Де брала Галина Пагутяк суворі уроки правди життєписання, твореного оригінально, неповторно, бо слова в її повістях і романі не розминаються байдужо від фальшивих інтонацій, навпаки, то туляться прихильно одне до одного, то дзвінко вганяються в рядок, викрапуючи сльозу співпережиття.

Радий, що мені судилося порадіти, відчуваючи, які виразні, не обтяжені зм’яклими від втраченого опору частовживанню художні засоби знаходить Галина Пагутяк для вивершення символічно-євангельських образів Марії і Магдалини, для відтворення їх непогамовної туги, душевної скрути, для їх сліз у самоті, невтоленої спраги кохання, материнства, родинного щастя.

Неначе свої скорботні сновидіння виводить у «Повісті про Марію і Магдалину» Галина Пагутяк, коли виписує долі цих жінок, біографічно віддалених одна від одної розлогими обширами повоєнної історії. Магдалини, світосприйняття котрої зачорнила війна з фашизмом, а здоров’я надірвала непосильна для жінки чоловіча праця, і молоденької Марії, яка равликом затисла себе в незбагненнім відчуженні і самогордині. Одна охолодила душу, бо не зазнала втіхи материнства, друга крає серце сумнівами, розчахується на бажаннях і пересторогах, на недовірі до людей і роз’їдаючих сумління рефлексіях.

Галина Пагутяк не боїться виносити на читацький суд щирі, чи не сповідальні вираження своїх болючих для власного серця дотиків до душевних ран, до людських страждань, особливо страждань жіночих — коли доля чахне на довгих від самотності роках, коли витлівають без вогню кохання причаєні почуття, коли не вдається самотній людині бодай на хвильку спрагло прихилитися до чужого щастя…

Складається враження, що молодий прозаїк, мов той пенсіонер з роману «Філософський камінь», шукає протиотрути для знищення того диявольського духу, який розчинив навстіж вікно, підхопив заразливу сполуку, котра здатна перетворювати світ на речі, і розніс по всьому місту. Тому Галина Пагутяк наполегливо змушує своїх героїв саморозвінчуватися, а кожен із героїв «Філософського каменя», принаймні в першій частині, неоднозначний у своїх морально-психологічних вираженнях. Молодий автор не приховує при цьому своєї позиції — майстерно засуджує, творячи своєрідні вистеження завдяки прийомам сповіді, монологу, щоденникових самоідеалізацій і самозвинувачень, ті загальні родові ознаки споживацької моралі, на якій зростають нові видозміни пристосуванства, інтелектуального паразитування, духовного заціпеніння і конформізму.