Галина Пагутяк: Діти

Безперечно, емоційно невпокорений, щедрий на символіку зміст повістей і роману Галини Пагутяк можна втихомирити логічним переказом, не важко вичленити з кожного твору художню ідею, але не слід цього робити, бо дуже легко порушити незвичайну атмосферу художнього світу, в якому так багато можливостей для реальності чудес. Її твори мають досить складну композиційну структуру, в кожній із них є своє драматичне ядро, але і є свої, властиві для її художнього сприйняття світу закони внутрішнього спротиву традиційним принципам сюжето- і характеротворення.

У повістях і романі Галини Пагутяк усе можливо: і казкові образи, і ірреальні ситуації, і будь-яка умовність. Адже не можна охопити пізнання внутрішнього світу людини лише шляхом аналізу морально-побутових і «виробничих» факторів, неможливо вичерпати образним зображенням того дива людських мрій, спогадів, поривань, які не обмежуються ні конкретно-історичними обставинами буття, ні параметрами часу і простору, «виділеними» для індивідуального буття. У людському житті завжди є таємниці, трапляються загадкові парадокси, раптово і неочікувано захоплюють невимовні передчуття і незрозумілі поклики душі. У такому складному, багатому на алегорії, символи, асоціації, фантазії емоційному житті Галини Пагутяк, яке так беззастережно і відверто переливається в її твори, самотній подорожній може перетворитися на беззахисного, довірливого зайця, Дон-Кіхот і Дон-Жуан, затіявши суперечку, зійдуть з Парнасу і «почнуть блукати в сучасному місті, а трагічна історія першого кохання може зазвучати сумною казкою про тиху війну.

«Хіба можна називати трагедію казкою?» — печально здивуєтеся ви, і у вашій уяві зродиться сонячне блаженство втіхи казками, що дихають нам з дитинства то лагідною, то жахною прохолодою.

Що ж, з туману дитинної пам’яті випливають тільки щасливі казки, а от від жорстоких і сумних ми відвертаємося в надії, що такого, на щастя, в житті не буває. Але ж «казка — це сподівання прекрасного чуда або жахливого кінця», і нам не слід поспішно оскаржувати право дев’ятнадцятирічної дівчини називати історію двох дітей казкою. У цієї найсумнішої у світі повісті про кохання юних Адася і Євки є початок і немає кінця. Її продовжуватимуть інші, такі ж здивовані світом, ощасливлені коханням, довірливі, щирі, чесні діти, які, ми віримо, будуть жити без війни. Але повертатимуться, мов у сумну казку, уявою у війну, щоб ніколи її пам’ять не відболіла у серцях. І будуть творитися нові історії дітей війни, і буде потонулим дзвоном озиватися пам’ять, і буде відлунювати печаль у серцях тих, хто бачить іноді уві сні війну, хоча не має про неї ані найменшого уявлення.

Отак продовжила свій сон про війну Галина Пагутяк. Створила в уяві хлопця і дівчину, їхніх батьків, їхніх друзів і їхніх ворогів, придумала їм імена, «поселила» в невеличкому західноукраїнському містечку, яке лише два роки — після Червоного Вересня — поєднане з Радянською Україною, наділила їх настроями і почуттями свого віку і поступово почала «вводити» у війну. І в радісно-сполоханий світ першого кохання.

Між розділами Галина Пагутяк з наївною претензійністю вклинює розсудливі, вивірені, здавалося б, досвідом віддаленості від зображуваного минулого постскриптуми, немов хоче повсякчасно «відсторонювати» наше сприйняття від сюжетного розгортання повісті.

Хоча жінки плакали, але війна все одно була тихою. І жорстокою, і невблаганно загрозливою для юності, для щастя, для кохання. Здавалося, з появою фашистів повинно було зблякнути голубе небо, заніміти природа, згаснути барви квітів, та ні, буяло пишно літо, сонце цвіло над їхнім шістнадцятиліттям… Вони намагалися ожорсточити свої стосунки, зіграти по-дорослому відповідально у шлюб — аби залишитися біля своїх мам, та хвилюючі поклики зближували їхні руки і погляди…

Галина Пагутяк з дітвацькою розкутістю описує перші прояви ревнощів, перші тривоги і турботи одне за одного, наївні спроби відсторонитися від бруду і моральної спотвореності, що їх приніс у світ дітей фашизм. Їх владно приваблювало усамітнення, хвилювала таїна зародження кохання. У зворушливому сум’ятті народжувалися надії на вічну, наївно захищену замкненими дверима від брутальності війни любов. Та, стверджує Галина Пагутяк, не можуть бути щасливими двоє, коли весь народ у горі. Хистке, ненадійне це щастя. За спробу уникнути особистої відповідальності у неминучій боротьбі з окупантами доведеться понести розплату. Їм судилося вчитися не тільки любити, але й ненавидіти. Раніше слід було навчитися ненавидіти тих, хто приніс у їхній щасливий світ тиху жорстоку війну.