Галина Пагутяк - Кожен день – інший. Щоденник

Як я її тепер розумію.

2.12.2011

Мені нераз доводилось тікати, бо втеча — це також вибір, і дуже часто вибір сильного, а не слабкого. Люди по-різному поводяться, коли загнані в глухий кут. Одні стають агресивними, інші зливаються зі стіною, ще інші починають думати, як вийти зі становища. Останнім часом мені сняться сни, де я потрапляю в не вельми зручну ситуацію. Але не відчуваю особливих емоцій. Наче все вже вирішено за мене, і це — частина Великого Задуму: пройти через все. Нехай буде все, тільки не затхлість, не застій.

Моє житло засипане піском секунд, хвилин, годин, днів. Як би це не було прикро, але це мої секунди і мої дні, і я намагаюсь щось з ними робити. Якогось літа я залишилась сама на цілий місяць. Не було ґрат на вікнах, один із ключів був у невідомо чиїх руках. Вже вранці я чекала з нетерпінням вечора. І писала про жорстокість існування.

Зараз у мене всі ключі, й дім надійно захищений, і я знову чекаю з нетерпінням тієї жмені піску, яка з’явиться ввечері, бо розрівнявши її долонею, зможу написати про жорстокість буття, на яке проливається світлий дощ милосердя.

З образами легше розповісти те, що не можна передати словами.

3.12.2011

Туга — суто «східне» почуття. Степ, пустеля, море не мають меж, а якщо й мають, то подолання цих меж понад людські можливості. Є культури вертикальні, а є горизонтальні — східні. У порожнечі легше знайти те, що шукаєш. Навіть якщо ти знаєш, що шукати доведеться піщинку в пустелі чи краплю в морі. Схід живе за космічним часом, тому так приязно сприйняв вчення про карму та реінкарнацію. Захід живе за часом міфологічним і навіть зараз продовжує створювати міфи. І причина того, чому Захід і Схід не можуть бути разом, — в особливостях горизонту та конфігурації зірок. Найпершою з усіх наук була астрономія. Тоді вже можна було прокладати шляхи в пустелі і на морі. Потім музика — тужлива, монотонна, така сама безмежна.

У кожному з нас є частина Сходу, того місця, звідки ми прийшли чи куди прямуємо.

Ті, хто бездумно повторює слова Кіплінґа про Схід і Захід, навіть не можуть уявити собі велич їхнього протистояння.

4.12.2011

Несподівана знахідка у старій книзі про Добромиль. Зрештою, вся книга — знахідка. Написана в тридцятих роках минулого століття українським автором — це вже рідкість. Яну Щасному присвячено там цілий розділ. Народився він не у Фельштині, як я вважала, а у Боневичах, де, можливо, й помер. А помер він 31 грудня 1616 року і похований був у Добромилі на початку квітня. Мав бути вельми пишний похорон. Магнатів так і ховали: через кілька місяців. У Добромильському костелі, у той час дерев’яному, після жалобної меси вершник на коні зламав спис і впав з коня, імітуючи смерть. Нібито за римським звичаєм. Думка небіжчика навряд чи враховувалась. Але те, що його поховали не в родинній усипальниці у Фельштині, свідчить, наскільки дорогий був йому Добромиль. У 1636 році костел, де поховали Гербурта, завалився під час повені. Тепер там стоїть мурований.

Чи міг собі уявити Гербурт, що після смерті не матиме спокою? Ні в буквальному, ні в переносному значенні. Польські автори підніматимуть на сміх його приязнь до українського, видіння, які той бачив у Вавельській вежі, дивацтва, недостойні шляхтича. Цілком у дусі постмодернізму. Один Владислав Лозінський чого вартий. З одного боку український «іконопис», з іншого — прокрустове ложе польського шовінізму. Недалеко просунулась сучасна історична белетристика. По суті, та сама міфотворчість, тепер уже помножена на авторське еґо: надягнути бутафорський костюм і помилуватись собою у дзеркалі. Ніхто через усі ці дискурси й не помітить межі між професійною доброчесністю й дилетантством.

5.12.2011

Деградує література не тоді, коли перебуває під ковпаком ідеології. Тоді навпаки — в ній наростає опір. А тоді, коли починає зневажати людське чи просто оминати його. У романі Жозе Сарамаґи «Спогади про монастир» є момент, коли одночасно помирають дитя муляра і син короля. За труною сина муляра йде вся родина, батько з матір’ю. Король проводжає пишний похоронний кортеж, стоячи на порозі палацу. Просто знімає капелюха. Отой король — сучасна література. У ній забагато поверхового і замало глибинного. Калюжа більше впадає в очі, ніж джерельце, сховане в листі. Двадцять років вистачило, щоб зробити з читача споживача книжкового продукту, і далі буде ще гірше.