Галина Пагутяк - Кожен день – інший. Щоденник

Мені приснився сон, ніби якась жінка в парку розпродувала бібліотеку, щоб звільнити квартиру, яка дісталась їй у спадок. Темніло, вона поспішала, а я все намагалась знайти щось для себе. На порожній коробці був напис «XVII ст.». Тобто люди вже купили те, що перевірене часом. Я сама рідко знаходжу в букіністів щось цікаве. Або все в мене уже є.

6.12.2011

Міфи про неповноцінність української мови вигідні як її ворогам, так і «друзям». Перші взагалі не читають серйозних україномовних книжок, другі грають роль її рятівника і просто піаряться на цій темі. І тих, й інших просто не треба слухати, а взяти хоча б почитати українські переклади Канта Івана Мірчука та Ігоря Бурковського. Але ніхто не святкує вихід у світ «Критики чистого розуму» українською мовою, щороку виходять переклади нових книг Канта. Тиша. Зате горлають видавці неякісних перекладів з російської на українську Юкіо Місіми, і навіть часом не згадується імені перекладача. Щодо укрсучліту, то автори воліють збагачувати мову ненормативною лексикою, щоб якомога швидше її урбанізувати, хоч мова сама знає, куди їй пливти. Жаль, звісно, що мало людей це розуміють, але вони є, і їм не треба боротись за визнання української мови, витрачати сили на дурні суперечки.

Послухаймо українського Канта: «Уміння ставити розумні запитання — це вже важливий і необхідний доказ мудрості чи проникливості. Коли ж запитання саме по собі є безглуздим і даремно вимагає відповідей, то, крім сорому для того, хто його ставить, воно має іноді ще ту ваду, що підбиває необачного співрозмовника на безглузді відповіді, і тоді виникає кумедне видовище: один, як казали в давнину, цапа доїть, а другий решето підставляє». («Критика чистого розуму», переклад Ігоря Бурковського.) Я б замінила в цьому перекладі слово «виникає» на «постає», а слово «другий» на «інший».

7.12.2011

Такі невинні, чисті приходимо ми у цей світ, щоб нас полюбили. Але щоб світ прийняв нас, мусимо підлаштовуватись під нього, чинити всілякі погані речі, вчитися ненавидіти, зневажати тих, хто міг би нас полюбити. Вічна загадка життя. Її уособлює цар Едіп.

Пізніше не вірять у фатум, намагаються зберегти себе такими самими чистими й невинними герої Діккенса тим, що не бажають ставати дорослими. Зараз на вівтар конформізму кладуть дітей, вбиваючи їхню чистоту в особливо витончений і жорстокий спосіб — розбещенням. Це називають правдою, але хіба може бути правдою те, чого не може збагнути розум без досвіду? Розум, який не здатен замислитись над наслідками, розум безвідповідальний. Тому найкращі квіти виростають на людських смітниках, живлячись самою лише надією. Одне лише маленьке свято може на ціле життя наділити їх імунітетом проти зла.

8.12.2011

Часом інтуїтивно використовуєш певні символи, а потім виявляється, що вгадала. Критики думають натомість, що це зроблено свідомо. Сковорода правду писав, що існує символічний світ, і час від часу він втручається в реальне життя. Я свідомо ввела в «Слугу з Добромиля» добрих людей (катарів), а потім несвідомо орден Золотої бджоли, а це один із символів катаризму, хоч про це дізналася лише вчора. Коли б звести ці та інші символи в одну площину, можна по-новому прочитати цю історію. Колись у романі «Господар» я дала ім’я чоловіку з рогами — Сава, а потім виявилось, що Сава — покровитель худоби. І знати цього я не могла. Зараз все простіше, бо є Інтернет. Кожна річ має потаємне ім’я, яке не кожному дано знати. І є знання, що передує досвіду. І є шляхи до цього неісповідимі. На які потрапляєш лише тоді, коли їх не шукаєш, а якщо й шукаєш, то без одержимості. Як шлях до Притулку, наприклад. Тоді це стає для тебе чимось більшим, ніж просто література. А Юнґа можна почитати згодом.

9.12.2011

Колись читала спогади про те, як німці розстріляли ціле село в Білорусі. Один маленький хлопчик весь час кричав: «Боюся! Боюся!» А потім раптом вигукнув: НЕ БОЮСЯ! То лише спершу здається, що поріг високий. А переступиш… У мене бувало таке — останній вибух адреналіну перед стратою. Після цього страх вже не повертається. Збоку виглядає це дивним: щойно людина потребувала захисту, втішання, і раптом підводить очі й посміхається.

Утім, це не стосується страху людини, яка завинила. З сумлінням боротися не варто, через нього не можна переступати. Яке це пекло — навіть уявити не можна. Його можна лише трохи полегшити, але ошукати — небезпечно. Ні сумління, ні смерть не одуриш. Вони тебе знайдуть і замордують все одно в інший спосіб.