Галина Пагутяк: Сни Юлії і Германа. Кенігсберзький щоденник

Велика вдячність Василеві Британу,

який відкрив для мене Кенігсберг і Калінінград

ГЕРМАН:

Парки підвелися зі своїх місць, нитки доль натягнулись — і одна урвалась. Старша з Парок нахилилась, зв’язала обидва кінці, й життя людини продовжилось. Ще одна нитка була дуже довга, посіріла від пилу, час було вже її обірвати, та невільно було. Вона мала переплестися з тією обірваною ниткою, що її зв’язали докупи. На тканині життя чимало вузликів — одним більше чи менше — не так важливо. Третя нитка була ні тонкою, ні старою, але натягнулась наче струна, і наймолодша Парка провела по ній зубами, стертими, проте все ще міцними, і в неї задзвеніло в голові.

Три богині підвелись, розігнули втомлені спини, поклали веретена на кам’яний стіл, стертий як їхні зуби, й вийшли надвір з печери, щоб вдихнути перед сном свіжого повітря. Чорні скелі повільно холонули, небо засіяли зірки, тьмяні й далекі. Це видовище змусило би звичайних смертних забути про нікчемність подій їхнього життя, жалюгідність прогнозів, повірити в існування богів…

Якби ніч тривала вічно.

Якби ніч тривала вічно й ніколи не наставав день, вони поводили б себе по-іншому.

Якби ніч тривала вічно, Парки не стирали б до крові пучок, випрядаючи нитки людських доль, вплітаючи їх у основу життя. Вони просто б дивились на зорі, слухаючи їхні послання, читаючи їхні послання, і сповнені шанобливості до безкінечної глибини неба, врешті, пірнули б у цю глибінь.

Зненацька в залі, де показували живу картину, вереснув високий чоловічий голос:

— Що за бридота!

Від вигуку впала завіса. Після короткої, але вельми незручної паузи, почулись гучні оплески. Бо ж однією із загримованих до невпізнання Парок була начебто пані цього дому — графиня Луїза. Герман, що вперше опинився у новому для себе товаристві, після того, як отримав у спадок від тітки чималий маєток, мимоволі залився рум’янцем і скосив око. Дякувати Богу, графиня була тут, серед глядачів. Звичайно, Парки мають бути старими, як відьми у «Макбеті».

— Макбет! Макбет! — залунали вигуки. Шарада була розгадана.

Справді, «Макбет». Як він міг так помилитися! Але ж промовчав, отже, все гаразд. І те, що він прийняв за веретена, насправді було мітлами. Герман озирнувся, щоб подивитись, хто ж вигукнув «Що за бридота!». Це було доволі легко вгадати по коливанню повітря. Молода жінка з гострим підборіддям, розпашіла від сорому, саме вичитувала пошепки білявому юнакові, можливо, своєму братові, й власне їхній знервований стан спричинив рух повітря, як ото вітерець похитує фіранку на вікні. Прискорений подих, якщо висловитись точніше. Герман здогадався, що тим двом хочеться без свідків виправити становище й потім без зайвих свідків вибачитись перед графинею. Він делікатно відвернувся. Завіса над помостом, що претендував на сцену, втім, Герман не зміг би з цим погодитися, теж коливалася і то доволі сильно. Парки, себто відьми, після брутального вигуку білявця, не побажали вийти на публіку й розкланятись, отже, ситуація й далі залишалась напруженою.

Герман був розчарований. Це він вперше бачив «живу картину», але чи хтось з присутніх побував на стількох виставах в театрах, скільки він? У Берліні й особливо у Варшаві, де півроку стояв його полк. Коли тіла акторів при світлі рампи блищать від поту, коли в одних і тих самих костюмах вони грають «Річарда III» і «Федру», і ця одежа за сотні вистав зростається з образом, правдивішим, ніж сама правда… Германа охопила туга, бо вже майже півроку він був зв’язаний новими правилами, новим статусом, і досі не міг повірити, що це він, офіцер Його Величності, мусить відтепер жити тихим нудним життям поміщика, хоча воно колись його вабило, оте життя. Якби тітка Грета не підхопила взимку гарячки й не вручила Богові душу в сімдесят літ, він чекав би ще хтозна-скільки, щонайменше років з десять. Нема чого нарікати на долю. Краще вже спозирати на «живу картину», аніж вертатись щовечора після вистави до тісної квартирки, а зранку теліпатись до казарми.

Товариство розділилось на невеликі гурти, жваво перемовляючись. Стало гамірно, і тільки в одному місці — довкола дивної молодої пари — утворилась порожнеча, де панувала тиша. Герман подумав, що дехто, навіть він, міг би врятувати становище, увійшовши до цього, наче заклятого, кола, але не знав, чи заведено тут так робити і чи варто в даному випадку слухатись власного серця, що відчувало жаль до відкинутих.