Галина Пагутяк - Кожен день – інший. Щоденник

28.11.2011

Важко щось робити, коли не маєш моральної підтримки. Може, люди, що ставлять собі конкретну мету завоювати якісь конкретні речі, гроші там чи успіх у вигляді потоку похвал і публічних демонстрацій свого «Я», того й не потребують. Завершили цикл операцій, і все. Для мене є загадкою: як такими стають? Очевидно, у них є інше джерело живлення. Щось на зразок наркотика, без якого настає депресія.

У мене була колись гадка написати щось про сучасну літературу, але коли уявила собі той стандартний набір засобів оборони як нападу, який виставлять проти мене, то волію викладати свої думки на зустрічах. Будь-який спосіб тверезо глянути на авторитети колись кваліфікувався як відвага. Нині — як заздрість. Це теж потребує пояснення. Я мало знайома з теорією і практикою чорного піару, тому не берусь стверджувати, що подібні звинувачування є типовим ходом. Важко уявити, що десь у Франції чи навіть у сусідній Польщі так розправляються з опонентами, хоча з їхніми літературами становище не набагато краще. Культура ведення дискусій може розвиватись, коли вона прищеплена ще з юності.

Сучасний письменник часто змушений поводити себе як бухгалтер, оскільки маса читачів теж бухгалтери. Він рахує кількість куплених книг, кількість людей, що прийшли на презентацію, загальний наклад, кількість рецензій та інтерв’ю. Скандали теж мають свою приховану бухгалтерію. І все це він використовує як важку артилерію проти будь-якої критики. Як не він, то ті рибки-прилипали, що годуються біля тіла акули, доки вона не помре. Тоді й вони помруть разом з нею.

Усе це може переважити саме лише почуття гідності. Але потрібно, щоб була потреба у цій гідності в якомога більшої кількості людей. Не дати себе ошукати, не дати себе висміяти, не дати вбити у собі дар залишатись собою. За це треба боротись кожного дня.

29.11.2011

Я йшла вузькоколійкою через ліс Знесіння, шпали подекуди були вкриті памороззю, був навіть невеличкий, але справжній залізничний міст через невідому річечку. Ця колія спускалась на Підзамче, але я йшла в протилежний бік. Можливо, ця колія уривалась коло якогось напівживого заводу, і, можливо, довела б мене майже додому. Десь раз на добу нею проїжджає локомотив з кількома вагонами, мешканці будинків на пагорбах знають коли саме. Якби я не чула, то мене міг би наздогнати локомотив. Хтось вертається цими шпалами вночі, а потім вузькою стежечкою підіймається на крутий схил, падає дощ, слизька земля втікає з-під ніг, а внизу село, що вже давно перестало бути селом, будинки схожі на фортеці, безліч вогнів, кожен з яких сам собі окремо, як розсипи зірок. Патина часу, що так гармоніює з сухою травою й опалим листям, подекуди відчищена й пофарбована фінською фарбою або заклеєна пінопластом. Увечері цього, звісно, не видно. Тут уже бачать, що ти чужа. Сюди не забрідають туристи. Такий спокій властивий лише околиці зі старими одноповерховими чи двоповерховими будинками, базальтовою бруківкою, де внизу коло води вцілілу зелену траву скубуть брунатні кози з чорною смугою на хребті.

30.11.2011

Мені останнім часом не хочеться виходити, щоб не зустрітись з чимось відразливим і неприємним. Я не боюся людей, мене відштовхують наслідки їхньої діяльності, викликаної думками. Ці думки фрактальною сіткою вкривають все довкола. Через те я почуваюся дуже некомфортно. Місце, де я побувала вчора, — частина парку Знесіння з боку Кривчицької дороги, було вибране чисто імпульсивно. В лісі стояло повно великих дерев’яних хрестів — нових, побілених вапном. Спершу вони вели вздовж гори від статуї Матері Божої, а потім розсипались по лісі. Біля деяких стояли кошики зі штучними квітами. Ніде жодного напису. Оця німота мене найбільше вразила. Спитати було нікого. На щиті з планом парку — теж жодної інформації.

На вершині гори, де колись було городище, стояло велетенське біле розп’яття. Чи тут загинули оборонці Львова, чи жертви більшовицьких репресій — це можна дізнатись. Але такий спосіб увічнення трагічних подій неприйнятний в суспільстві з короткою пам’яттю. Він породжує лише міфи.

Один хрест був пофарбований синьою фарбою.

1.12.2011

У мене була тітка, в якої чоловік-поляк украв дитину і вивіз під час війни. Вона була з ним невінчана і все життя прожила в сім’ї старшої сестри. Вона поступово замикалася. Спочатку перестала їздити до міста, тоді варити їсти на весіллях, тоді перестала ходити до крамниці, і врешті не наважувалась вийти за межі подвір’я. Її світ стискався, і невідомо, що вона отримувала навзамін. Які думки приходили до неї, які образи. Вона ніколи нічого не просила й на ніщо не скаржилась. Вона не хотіла від цього світу нічого. А від іншого?..