Галина Пагутяк - Кожен день – інший. Щоденник

За чим буду шкодувати я? За тим, що не сказала тоді, коли потрібно було казати «ні» або «так».

14.12.2011

Щоб потрапити з кухні до кімнати, де я зараз працюю, мені потрібно пройти через два дверні отвори. Коли знаєш, що кожного разу ці діри в стіні цуплять у тебе трішечки пам’яті, такий собі дріб’язок… Неприємно, але нічого не вдієш. Маю підозру, що іноді якась втрачена пам’ять може повернутися й стрибнути тобі на плечі. Скільки разів, коли я йшла з дому, мені здавалось, що не вимкнула газ. Не штука пройти через четверо дверей і вціліти. Здається, справу можна покращити, коли розташувати двері навпроти, тоді траєкторія руху не буде викривлятися. Двері — це не дошка, що затуляє отвір, а порожнеча, що знаходиться в отворі. Оце суть дверей. У мене немає клаустрофобії, коли не тісно. Тому я не люблю ні літаків, ні потягів, і час в дорозі знекровлює мою свідомість. Натомість прогулянка — справжня благодать, бо ритм завдаю я сама.

Змиритись із втратою дріб’язкової пам’яті можна, але коли вікно забирає в тебе назавжди сон — це дуже погано, бо деякі сни можна обміркувати й змінити свідомість, а з нею і життя. Але перше, що бачиш, розплющивши очі, це велике вікно, і сон твій вилітає через нього.

Люди про це знали давно. Кажуть, треба взяти, коли виходиш, з собою якусь річ, тоді вона нагадає про забуте. Тільки зі сну нічого не візьмеш. Наша свідомість не щільна й не глянцева, вона радше нагадує рій бджіл. Потривожиш — усе розсиплеться.

15.12.2011

Довго не спускалася зі свого Сихівського пагорба в долину Полтви. Хіба місто може бути щасливим, коли його ріка загнана в кам’яний склеп… На площі Ринок, як у Середньовіччі, стояла імпровізована шибениця і гупали барабани, як виявилось, бочки з-під солярки. Потужний звук. Виступали мітингувальники-крамарі, тобто підприємці. Не вміли гарно й гладенько говорити, зате від душі. Збоку стояли ятки з різним святковим мотлохом. Мені нічого того не було треба.

Я перейшла через Підвальну до Порохової вежі, й мене перестріла якась бабця, спитавши, котра година. Вона мені так дякувала, що я зрозуміла: з нею щось не те. Біля вежі потрохи збирались львівські злидарі на благодійний обід; поки що розсипані по алеї, але ближче до 2-ї вони зосередяться навпроти дитячого майданчика. Різні періоди мого перебування у Львові почали нагромаджуватися в моїй голові, як брили криги. Ріка пам’яті скресала. Чим далі я підіймалась догори, тим частіше зустрічала людей, які поспішали поїсти: пенсіонери, бомжі, п’яні, божевільні. Вони реагували на мене, як на якийсь яскравий теплий подразник. Зрештою, я так само, як і вони, належала до племені звільнених, просто моя свобода не мерзла, не мокла, й не голодувала, і не зневажала їхню свободу.

16.12.2011

Вчора в кафе, оформленому, як мені здавалось, у стилі 30-х років, з динаміка раптом почулась «Лілі Марлен», знаменитий німецький хіт часів війни. Ніколи не чула його в таких розважальних закладах, і тому трохи бурхливо відреаґувала, миттю згадавши однойменний фільм. Солдатам на війні потрібні такі пісні. Були вони і в супротивників, напевно, в усі часи. У мене «Лілі Марлен» викликала інші асоціації. Колись, дуже давно, я мешкала в будинку на вулиці Сковороди, двері квартири виходили у двір, і справа жила старша жінка, яка колись працювала в борделі для німецьких солдатів. А в парку Франка, колишньому Саду єзуїтів, до 90-х років простояв невеликий кінотеатр, збудований німцями під час війни. Я ще там дивилась «Москва сльозам не вірить». І цей воєнний Львів бачив Генріх Бйолль, описавши в романі «Потяг точно за розкладом». Молодий солдат, повертаючись з відпустки, має видіння, що не доїде до Стрия. Він гине у львівському борделі, покірно приймаючи смерть. Почуття фаталізму загострюється під час війни. Той солдат, простий рядовий, дивиться на карту, читає назви станцій, і розуміє, що у Стрию його вже не буде.

Тому моя реакція й була такою емоційною, бо я змогла зв’язати докупи реальні події і містику. Правда, згодом. І що дивно, перед тим в кафе грала зовсім інша музика — сучасна, і тому в мене не виникло бажання заплющити очі й повернутися в минуле, де, природньо, я не існувала ніколи.

17.12.2011

Настає час, і людина повертається спиною до свого майбутнього. Те, що може ще трапитись, не таке уже й привабливе. Але прозріння — це теж велике диво, яке буде зігрівати довгої зимової ночі. «Блакить покинула мене, я запалив вогонь. Вогонь, щоб увійти в зимову ніч, Вогонь — щоб мати друга». Ці рядки Елюара я пам’ятаю ще з юності. І ще з Коротича — «Покладіть мій попіл Богові на коліна. Чи він задоволений з того багаття?» І ще з десяток рядків утрималося в пам’яті. Часом мені вдавалось розгорнути з них сувій теми. Ось що означає для мене поезія. Знак чи пророцтво. Натомість бажання, які нібито змушують людину рухатись назустріч майбутньому, зустрічаються, як птахи, з бажаннями інших людей, і часто падають, закривавлені, на землю, бо суперечать одне одному. Коли бажання зникають, залишається безхмарне небо вічності.