Галина Пагутяк - Кожен день – інший. Щоденник

А ще я подумала, що здатна впоратися з усіма ударами й поворотами долі тому, що є дитиною книги. Я читала в дитинстві пригодницькі романи, де герої знаходили вихід з будь-якого становища завдяки власній винахідливості й оптимізму. Не телячим радощам, що їх плутають з оптимізмом, а вмінню осмислити ситуацію й тоді зробити відчайдушний вчинок, хай він і зламає якесь коліщатко у злагодженому механізмі існування. Більшість письменників, що розповідали оті правдиві й вигадані історії, були в житті респектабельними й несміливими. Але я про це не знала, а зараз мені це байдуже. Я живу в реальності, яку створила моя уява. Це найбільш стерпна реальність, бо вона керується за допомогою почуттів і розуму в рівних пропорціях.

14.01.2012

Речі розмовляють з тобою, коли ти маєш свій дім, нехай тимчасовий. Коли довго живеш сама, то стаєш більш чутливою до їхніх вібрацій. Здається, Сей Сьонаґон писала, що дім самотньої жінки має бути трохи занедбаним. Це додає йому привабливості. Натомість все нове й бездоганне викликає підозру: значить, жінка має опору, тільки прикидається.

У мене нема сентименту до пам’ятних дрібничок, немає фетишів, але тихий шепіт речей створює неповторне тло повсякденності.

А коли йдеться про Уріж, де все разюче змінилось через ремонти та перебудови, то там самі стіни пам’ятають про мене, і увійшовши до схололої хати, я почуваю себе в безпеці й комфорті. Коли ти робиш все своїми руками, хай і невміло, отримуєш навзамін душевний спокій. І річ, написана тобою, хай і недосконала, здатна порятувати тебе від моторошної прірви людської бездушності й жорстокості. Це — ніби твоє тіло, і ти мусиш його любити. Настане час, і ти позбудешся його, але тінь ще довго супроводитиме тебе в іншому існуванні.

15.01.2012

Все ближче той час, коли я віч-на-віч зустрінуся з Близьким Сходом, про що навіть не могла мріяти ще рік тому. Колись у дитинстві зачитувалась історією мандрів Василя Григоровича-Барського. Де зараз ота книжка, не уявляю. Я побачу пустелю і море посеред землі. Не знаю, куди сягає моє коріння, але Схід завжди мене зачаровував, несамовито притягував до себе. Можливо, це тому, що я не люблю швидких змін, суєтності, надмірної цивілізованості, дріб’язковості. Те, що має значення на Заході, не має значення на Сході.

Кілька років тому мені приснився сон, і вранці я написала «Розповіді прочанина», дуже дорогу для мене річ, алегорію свого життя.

Бездумні подорожі не для мене, як і гламурний туризм. Кожна моя мандрівка, навіть одноденна, дарує мені стільки думок, вражень, емоцій, скільки комусь не принесе навіть навколосвітня подорож. Мені нема потреби описувати ці мандри, вони так швидко входять в мою кров, що їх уже не відділити від себе. Усього треба в міру, це правда. Бо забагато подорожей — це вже схоже на втечу. Їхати треба туди, куди проситься твоя душа. Тоді доля ласкаво дає тобі шанс здійснити мандрівку.

16.01.2012

Конфлікт поколінь в літературі, які разюче відрізняються одне від одного, я зараз спостерігаю як брутальний фарс. І рада б відвернути очі, не дивитися, але є в цьому щось повчальне. Агресія молодшого покоління і неспротив старшого. Я не вірю, що станеться якийсь поворот до традиції, загальнолюдських цінностей, як це бувало раніше. Світ надто деморалізований і не реагує на жодні застереження. Спершу треба змінити ставлення до світу, а тоді вимушена буде змінитись й література, яка нині нав’язує суспільству потреби, а треба навпаки, щоб суспільство вимагало від неї принаймні одного — називати речі їхніми іменами. Правда, воно ще не дозріло до цього, але це трапиться, коли похитнуться самі основи людського існування.

Іноді в мене таке враження, що людство ступило на інший щабель розвитку, який передбачає внутрішню незалежність кожної особистості. Доки ми не позбудемося тотального зомбування в усіх сферах буття, доти триватиме хаос. А позбутися можна лише поодинці чи невеликими братствами по духу.

17.01.2012

Дивитися увечері з засніженого пагорба Кайзервальду на Підзамче, коли звуки губляться в м’якій холодній вовні небесних отар, що спустились на землю. Силуети собак на вечірній прогулянці виглядають наче маріонетки через повідки. Яке тут усе невпізнаване, як легко загубитись, незважаючи на кольорові розсипи вогнів і підсвічену телевежу на Високому Замку. Як воно було сто чи двісті років тому — можна уявити, прибравши вогні, залишивши лише кволі бліді вогники гасових ламп і свічок. Небо тоді б отримало зовсім інший колір, ставши з блідо-рожевого сірим. А решта все таке саме. Пронизливий холод в ногах, вологе повітря, думки про «Мисливців на снігу» Бройґеля. Згадалося щойно — студенткою я знайшла десь тут типово бройґелівський пейзаж — галявину, що закінчувалася крутим схилом, по краях якої росли невисокі дерева з круглими кронами. Тобто я відчула зв’язок між уявним і реальним пейзажем, і то було суто інтимне сприйняття, яке не знайшло розвитку і врешті забулось, як те, що не можна передати словами.