Юлія Мельникова - Львів самотніх сердець

Сабіна подивилася на Леві.

— У тебе такі ж карі очі, як і в мене, — сказала вона. — Якщо б ти був мені чужий, тоді звідки такі очі? У них відбивається моя душа, Леві, у них живу я! Чи ти хочеш, щоб я померла без тебе?!

— Ні, Сабіно, не хочу, — відповів Леві, — але я знаю, як нам можна бути вкупі…

Нянька розповідала тобі казку про принцесу, що заснула мертвим сном, і про хороброго лицаря, що її розбудив?

— Так, Леві, я чула цю казку. Зла чаклунка підсипала їй сонного зілля, принцеса лежала в кришталевій труні, підвішеній на ланцюгах у печері. Минали роки, а вона була немов жива: червоні уста, рожеві щічки, — прошепотіла Сабіна, холонучи від страху. — Але ж такого зілля нема, Леві!

— Те зілля продається в аптеці гера Брауна «Під срібним оленем». Ти купиш пляшечку, вип’єш увесь її гіркий вміст на ніч і не прокинешся. Але цей сон не буде схожий на смерть, пані. Ти будеш дихати рідко-рідко, серце буде битися, шкіра стане ледь теплою, і це триватиме кілька днів. Коли я розбуджу тебе, ми будемо вже в Кам’янці, і жоден християнський король не посміє мені перешкодити одружитися з пані Сабіною з роду П’ястів. Ось, дивися, як називається це зілля…

Леві витяг з підбивки халата зім’ятий папірець, на якому чіткими літерами була написана латиною наукова назва сонної отрути.

— Гер Браун добре розбирається в цьому, ти просто подаси йому цей папірець, він усе зрозуміє.

— А як же ти забереш мене з будинку? — здивувалася Сабіна.

— Придумаю що-небудь, — переконав її Леві. — Я можу переодягтися знахарем і віднести тебе на руках, щоб у повній самоті провести обряд зцілення, прогнати сон. У горі батьки навряд чи стануть мені заважати, вони вчепляться за цю соломинку, вважаючи, що заради твого порятунку треба погоджуватися на будь-які способи лікування. Я розумію, що це погано, але ти прокинешся…

— А якщо ні? Якщо аптекар щось переплутає?

— Зілля безпечне, пані, я сам кілька раз його вживав і не вмер. Там змішано східні трави, сушені павуки, зміїні серця. Гидота, звичайно, але задля нашого щастя, думаю, можна проковтнути й сушену жабу. Я скажу тобі, коли буде все готове, і того ж вечора ти вип’єш сонного зілля.

— Гаразд, — сказала Сабіна й побігла геть.

В«асирі» [35] Від івритського «асир» — в’язень. , маленькій кімнатці при синагозі Нахмановичів, де замикали грішників, які розкаялись, журився Нехемія Коен. Єврейська громада придумала для нього нове, менш жорстоке, ніж відрізання язика, покарання — позбавлення спільної молитви. Раббі Коен тепер не мав права увійти до рідної синагоги, де ще в середині століття розпочав службу його дід, Давид Алеві, де проминуло все його життя, де він виголосив свою першу проповідь, через різьблені двостулкові двері, прикрашені двома левами.

Відтепер старий рабин повинен був з’являтися в синагозі із чорного ходу, через маленькі вбогі дверцята, що ховалися десь на задньому дворі, серед купи дров. Відчинивши їх, Нехемія йшов не до спільної молитовної зали, а, поплутавши трохи звивистими коридорами, входив у низеньку кімнатку, «асиру». Щоб потрапити туди, слід було зробити щось дуже погане, не раз порушити юдейський Закон, добряче посваритися із шановними наставниками, бути розбійником, клятвопорушником, кровозмісником. Тільки для таких злих сердець відчинялися страшні двері в «асиру», і тільки там міг проводити дні в каятті на самоті затятий злочинець.

Втративши можливість молитися й розмовляти зі своїми одновірцями, покараний змушений був день у день поринати в сумні роздуми. Сидячи в блазнівськім кріслі, обтягнутому гидкою вепрячою шкірою й обвішаному довгими ослячими хвостами [36] Вепр в алегоричній мові тієї епохи символізував хіть та ненажерливість, а осел — тупість і впертість. Крім цього, шкірами цих тварин євреям заборонялось оббивати меблі. , засуджений нудився. Склепіння комірчини майже торкалось голови, скрізь панувала напівтемрява. Прикрощі перебування в «асирі» довершувала вузька смужка денного світла, що проникала крізь кругле, частково замуроване, віконце. Із зовнішньої боку, що виходив на гамірну вулицю, віконце прикрашали ґрати-павутинка.

До того, хто сидів у кімнатці, долинали жваві голоси крамарів, стукіт кінських копит та безтурботні розмови. Але він не міг приєднатися до них…

Грішникові від громади виділялася тільки тонка свічка на олив'яній тарілочці і молитовні предмети — таліт, тфіллін, сидур, якщо покараний не мав власних. Нічого крім цього брати в «асиру» не дозволялось. Чим серйозніша була провина, тим довше засуджений проводив там часу, пригадуючи минуле й шукаючи відповіді на питання, що непокоїли його. Талмудисти Львова, більшість з яких поступались перед Нехемією знаннями та досвідом, все ж вважали Коенів гріх справжнім злочином, адже наслідки маленької неправди виявилися величезними. Нехай посидить, подумає, до чого довела його гординя, ухвалила єврейська громада, а там подивимося, чи заслуговує Коен на прощення, або чи слід вигнати рабина з міста.