Юлія Мельникова - Львів самотніх сердець

Гер Браун давно вже плюнув на свою мрію вивчити Яцека аптекарській справі і тримав тут тільки заради спокою його хворої матері.

Нагінку за безлад у шафці з отрутами хазяїн улаштував Яцеку недавно, і той начебто б прибрався, переливши отрути в скляночки, написи на яких найкраще відповідали, на його думку, їхньому вмісту.

Але як! Де саме була та або інша отрута, і куди її перелили, тепер не знав ніхто. Яцек почухав потилицю, дивлячись на чіткий напис на аркуші.

— Сонне зілля, — шепотів він, — де ж воно?! Може, оце? Або це, у синьому шклі? Напевно, воно.

Яцек приніс пані Сабіні синю пляшечку. Вона розплатилася, подякувала йому й пішла. Через п’ять хвилин Яцек раптом згадав: у синьому шклі — справжня отрута, ціанід, а в зеленому — те саме сонне зілля, приготовлене за східними рецептами! Він злякався.

— Яцеку, — чітко сказала йому совість, що мирно дрімала, — біжи негайно за пані й відніми в неї ціанід! Віддай їй зелену баночку! Віддай, а то мордуватиму тебе аж до смертної години! Яцеку, ти чуєш?!

Яцек настільки злякався голосу своєї совісті, що зірвався й побіг, тримаючи в руках зелену скляночку.

— Пані! — закричав він, доганяючи Сабіну. — Пані!

Сабіна зупинилася.

— Вибачте мене заради всього святого, пані, я дав вам не ту баночку. Беріть це зілля! А то — отрута, випивши її, ви помрете!

Сабіна віддала йому синю склянку й забрала зелену.

— Жартівник з тебе, хлопче, — сказала вона Яцеку. — Скажи геру Брауну, щоб він тебе наступної суботи гарненько відшмагав.

— Скажу, — похнюпився Яцек. Його шмагали ще й по середах, але це не допомагало.

Пані Сабіна повернулася додому непоміченою. Була вже пізня година. Сидячи на ліжку, вона замислено розглядала зелену пляшечку. Тягуча, в’язка рідина мало походила на справжню отруту. Видужала служниця Маріца сиділа поруч.

— Ну що, вип’ємо отрути?! — запитала Сабіна.

— Випийте отрути, пані, це ж не насправжки, — відповіла Маріца.

І пані Сабіна ковтнула сонного зілля. Перші хвилини нічого особливого не відчула. Пані лягла й заснула, як звичайно. Їй нічого не снилося.

Може, це все неправда, це не отрута, а гірка мікстура? — крутилося в голові.

Але вранці Сабіна не прокинулася. Її довго, вперто будили, і лише ближче до вечора, злякавшись, що довгий сон перейде в летаргію, покликали, як просила Маріца, Леві у вбранні волоського травника.

Він не став роздумувати. Під вікнами особняка вже стояв найнятий простий візок, запряжений двома чорними, насупленими волами. У ніздрях у них висіли товсті кручені кільця з червоної міді.

Леві замкнув двері кімнати, попередивши, що для пробудження сплячої йому потрібні цілковита тиша й невтручання.

Пані Сабіна лежала спляча, однак жива. Леві доторкнувся до її руки.

Під тонкою, майже прозорою шкірою билася блакитна жилка.

— Жива! — прошепотів він. — Але дихає рідко.

Леві миттю підняв Сабіну з постелі, поклав її, немов ляльку, на синьо-білий перський килим, згорнув так, що з килима стирчала тільки її голова, й відчинив вікно. Акуратно, за допомогою Маріци, пані Сабіна була перенесена через вікно у двір, а потім — до візка. Сабіну присипали віхтями старого сіна.

Леві вискочив з вікна, натрапивши на дерево, спустився й сів у візок. Візник рушив уперед. Незабаром вони вже покинули левині пагорби й прямували в напрямку до нових кордонів Османської імперії, на Поділля.

Маріца мовчки дивилася їм вслід. Вона придумає, що пояснити…

Раббі Нехемія Коен, сказавши одного разу, що його народ — це народ розбрату, на жаль, анітрошки не перебільшував. Ще три століття тому єврейський Львів поділився на дві ворогуючі громади — міську й передміську. Міські євреї належали королю Речі Посполитої, їхні свободи захищались привілеями. Євреї з передмістя, наприклад, Краківського, про це могли тільки мріяти й пробувати назбирати грошей, щоб як не самі, то хоча б їхні діти або онуки викупили собі дозвіл жити в місті.

У двох громад усе було порізно: власні рабини, свої меламеди й різники. Хліб вони купували також неоднаковий, і воду брали кожен зі своєї криниці. Об’єднував їх лише цвинтар. Небіжчиків, які при житті ніколи один одному не сказали доброго слова, або й билися, доводилося ховати в одній землі.