Array Збірка - Львів. Пристрасті. Таємниці

© Хідченко В. О., укладання, 2021

© DepositPhotos.com / annychka, обкладинка, 2021

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», видання українською мовою, 2021

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», художнє оформлення, 2021

Пронеслася вітром, промчала через три країни: літаки, аеропорти, потік людей – усе поспліталося в єдиний рухомий візерунок, вона квапилася й ніде не хотіла зупинятися довше, ніж дозволяв розклад рейсів. Обігнала його на добу, зайшла в номер готелю і – впала на акуратно застелене ліжко знесилено, речі залишилися лежати біля порога. У дорожню сумку, яка пасувала під параметри ручної поклажі, помістилося все необхідне. Не дорога її так натомила, а нервовий поспіх, особливо коли між рейсами було обмаль часу і вона боялася запізнитися.

А коли приземлилися у Львові й пасажири традиційно, з відвертим полегшенням, зааплодували екіпажу, радість переповнила її серце. Вона на місці. Він – він приїде сюди на п’ять днів на турнір, зі своїми друзями та командою. З тренером він уже домовився, що зупиниться у готелі, а не з хлопцями в студентському гуртожитку. І вони весь вільний від змагань час будуть разом. Радість переповнювала її від однієї думки, як вони ходитимуть вуличками Львова, під руку, неспішно, сміятимуться і говоритимуть, говоритимуть про все на світі, як зазвичай, невимушено та весело.

Це були лише мрії, але й вони наповнювали її щастям очікування.

Його потяг прибував опівдні, тепер можна було не квапитися, але вона встала рано. Без будильника, прокинулася з радісним настроєм. Вирішила зустріти його на вокзалі, сидіти й чекати в готелі не було сили, нетерпіння погнало її без сніданку. На рецепції пояснили, що до вокзалу не більше трьох кілометрів, можна викликати таксі або пройти до трамвайної зупинки за оперним театром, а якщо повернути звідти ліворуч, а далі прямувати вулицею пішки, нікуди не звертаючи, не поспішаючи, – за годину, а може, хвилин за сорок будеш на залізничному вокзалі, шапкою докинути можна.

Погода сонячна, можна й прогулятися. Поглянувши на годинник, вирішила зайти в салон краси, адже час, здавалося, зупинився і тільки удари серця свідчили, що секунди минають, сунуть повз неї старенькими бабунями, сповільненими кроками, адже їм нема чого поспішати.

Вона не бачила його довгих чотири місяці, змучилась за цей час, і не було на землі сили, здатної її зупинити або примусити відмовитися від зустрічі. Він зателефонував за три дні до початку турніру, місць на прямий рейс не було, довелося добиратися з пересадками.

Вийшла з перукарні та обійшла оперний театр, розглядаючи скульптури і барельєфи фасаду. Прекрасна муза, в грецькому стилі, летіла на фоні хмар, складки туніки обхопили її фігурку з невеликим округлим животиком, барвисті афіші закликали на «Лебедине озеро». Попрямувала до театральної каси – непогана ідея ввечері сходити на балет. Її улюблені місця вже було розкуплено, мусила задовольнятися бічною ложею.

З вагона він вийшов майже останнім, весела студентська компанія щось жваво обговорювала з літнім лисуватим тренером, маленьким поважним чоловічком. Їй було приємно відзначити, який він елегантний і красивий, найвищий у товаристві однолітків, у дорогому модному пальті, дуже серйозний, як на свої роки. Вона насилу стрималась, щоб не кинутися йому назустріч, не розцілувати. Ні, вона не дасть приводу кепкувати з нього, і його товариші, і він сам, молоді іронічні люди, будь-що можуть зробити посміховиськом, і будь-кого – теж. Вони зараз у тому щасливому віці, коли ще нічим не дорожиш та вважаєш, що попереду осяйне майбутнє без жодної хмаринки.

Він побачив її здалеку, вона махнула рукою та пішла далі по перону, зупинившись на хвилинку біля наступного вагона. Бачила, як він, нашвидку переговоривши з тренером, обмінявся з ним прощальним рукостисканням, перекинувся кількома словами зі своїми друзями. Хтось присвиснув йому вслід.

Він наздогнав її вже на зупинці, під радісний акомпанемент стукоту валізи по бруківці старовинної вулиці.

– Може, візьмемо таксі? – це перше, що вона сказала йому після чотиримісячної розлуки.

– А готель далеко?

– Кілометрів зо три, в центрі міста, на бульварі Шевченка.

– Тоді краще пройдімося. У потягу була жахлива задуха! – вередливо, якось по-дитячому сказав він і подивився на неї вивчаючим та пильним поглядом.

– Добре, – поспішно погодилася вона і не стрималася: – Я так скучила за тобою, – і, обійнявши його, майже на ходу поцілувала в щоку, а потім у високий чистий лоб.