Array Збірка - Львів. Пристрасті. Таємниці

Їхне усамітнення порушила невелика купка туристів, і вони, хоча й збиралися вже спуститися, ненадовго затрималися. Привернула увагу екскурсоводка, огрядна жіночка в довгому сірому пальті, її голову прикрашав елегантний старовинний капелюшок з широкими крисами, який вона мусила притримувати однією рукою. Романтичну й захоплену, її неможливо було не почути і не заслухатись, вона розповідала досить голосно дзвінким співучим голосом:

– Подивіться направо. Тут, на вулиці Городоцькій, п’ятсот років тому стояла православна церква Благовіщення. Навколо неї, як це було заведено в ті часи, ховали вірян. На одній могилі ледве можна було прочитати ім’я – Пелагея, – час попрацював над кам’яним надгробком, але зберіг два вибиті серця, сполучені гілкою лавра. А тепер подивіться ліворуч: колись тут височів католицький костьол Святого Станіслава, де містилася могила італійського юнака Мікеліні точно з таким самим надгробком і символом: два серця та гілка лавра. На жаль, австрійська влада при переплануванні міста знесла ці старовинні храми, розрівняла кладовище, але збереглася легенда, львівська бувальщина про двох закоханих, італійського купця і львівську дівчину, які полюбили одне одного. Мікеліні, який привіз з Кріту до Львова діжки з вином, захотів назавжди осісти у Львові, щоб не розлучатися з коханою Пелагеєю. Але щастя закоханих було недовгим. У 1594 році до Львова прийшла чорна смерть – чума. Першою захворіла Пелагея, її віднесли за місто, де хворих доглядали ченці, але закоханий чоловік відмовився розлучитися з дівчиною та залишався з нею, знаючи про смертельну небезпеку. У львівській середньовічній баладі співалось: «Що любов зав’яже, то смерть не розв’яже». Нещасна Пелагея померла на руках нареченого, а через тиждень захворів і сам Мікеліні. Перед смертю він замовив два однакові нагробки з двома серцями…

Він торкнувся її рукава:

– Ходімо вниз, вітер дуже сильний.

Поки вони спускалися гвинтовими сходами, годинник продзвенів ще раз.

Звернули у бік Високого замку. Він розповідав, як достроково складав заліки перед турніром. Вона слухала, спираючись на його руку, – дорога іноді круто вела вгору. Минули церкву Святого Антонія.

Тиха радість знову переповнювала її: за чим сумувати? Вони разом, йому цікаво розповідати їй про своє студентське життя, про захоплення, він говорить і заглядає їй в очі, немов перевіряє, чи слухає вона його базікання. Чи тільки в такт крокам киває? Скільки ще триватиме це щастя? День? Два? П’ять? Тільки заради цієї прогулянки містом варто було летіти сюди, тільки заради цього! Вона б помчала, не роздумуючи, навіть якби їй пообіцяли, що вона побачить його тільки здалеку, кілька хвилин, – і повернеться назад. І начхати на витрачені гроші, на втомливі перельоти, на чужі глузливі погляди – такий авантюризм у її віці! Добре, що найближча людина, її єдиний друг, розуміє це, і вже не вперше підтримав:

– Лети! Лети! Ти маєш право на це маленьке щастя!

Вони недалеко відійшли від церкви Святого Антонія, коли він запропонував повернути назад – небо знову посіріло:

– Мені здається, зараз знову буде злива.

Дійсно, бруківкою забарабанили важкі холодні краплі, накинулися нещадно на крони дерев і на дахи будинків та автомобілів. Оскаженілий вітер намагався вирвати з його рук парасольку, одну на двох, що стала поганим захистом від дощу: краплі, підхоплені вітром, потрапляли на обличчя, стікали холодними сльозами по щоках.

Заскочили у відчинені двері церкви, поряд з якою пам’ятник ченця мужньо протистояв водоспаду, що ринув з неба. У церкві було порожньо, панувала лунка тиша, і шум дощу, проникаючи крізь двері, заспокоював ніжним шелестінням. Вона поставила розкриту парасольку на підлогу біля входу і пройшла між рядами лавок ближче до амвона. Її увагу привернув вівтар. А він сів ближче до вікна, дістав блокнот і почав щось поспішно записувати своїм нерівним нервовим почерком. Завтра турнір, його амбіції та юнацький максималізм у несподіваному захопленні шашками примушують готуватися навіть зараз, крадуть дорогоцінний час, її час.

Дощ припинився. На заході небо осяяли яскраві промені, але сонце вже збиралося сховатися за дахами будинків, на прощання пролившись багровою зорею. Він торкнувся її плеча:

– Ходімо? Щось я зголоднів.

Вона звела на нього очі, радісно кивнула. Весь цей час вона молилася, легко і радісно, переповнена вдячністю до Бога за можливість знову побути поряд з ним.