Array Збірка - Львів. Пристрасті. Таємниці

Він поблажливо прийняв це теляче лащення, спокійно дивлячись їй в очі, губи викривилися стриманою усмішкою:

– Я теж радий, що тобі вдалося вирватися. Якби ж то батько дізнався про наші зустрічі, уявляю, як би метав блискавки, не гірше за Сварога. Чи за Зевса, втім, яка різниця, як звали тих богів, коли в гніві він такий же страшний і всемогутній!

– Сподіваюся, він не дізнається, що я сюди приїхала?

– Звідки? Я йому ніколи нічого не говорив про тебе, це нікого не стосується, я вже досить дорослий хлопчик і сам вирішую, що мені робити у вільний від навчання час. І з ким спілкуватися.

– Я дуже постаріла?

– Дурниці, зовсім не постаріла, мені навіть здається, що ти стала ще вродливішою за той час, що я тебе не бачив. Може, то Львів робить тебе такою гарною, – він зупинився і жартома оглянув її фігуру, що трохи погладшала, укладене майстром красиве густе волосся, що спадало вільними недбалими хвилями на плечі, ледь примітну сіточку зморщок навколо очей. – Для мене ти найкраща жінка у світі, навіть не сумнівайся!

Згадка про його батька не отруїла її глибинної радості.

– Тут у центрі, майже поряд з готелем, старовинна частина Львова, площа Ринок. Можна піднятися на дах ратуші, побачити місто з висоти пташиного польоту. Давай після обіду погуляємо, якщо не буде дощу.

Вони вже підходили до бульвару, коли небо потемнішало, набуло сталевого кольору, сонце втопилося у свинцевих хмарах і сховався останній безпорадний промінь, блиснувши наостанок, наче благаючи вітер чимскоріше розвіяти хмари.

– Якщо погода дозволить. Звичайно. Маю сьогодні вільний день, а ось завтра потрібно бути о десятій в Палаці спорту, і я пообіцяв тренерові не спізнюватися. Він не хотів мене відпускати, кріпосника з себе став розігрувати, смішно було його слухати, щось бурмотів про відповідальність перед командою. Старий добрий маразматик.

Повіяв весняний крижаний вітер, впали перші краплі дощу. Вони ледь встигли заскочити в кафе навпроти оперного театру, як лавина впала з неба суцільною стіною. Вирішили тут і пообідати.

– Здається, наша прогулянка відміняється? – Він дивився у вікно, по склу текли дощові струмочки, спотворюючи силуети застиглих у сірому тумані будинків і людей, що поспішали сховатися.

– Що ви, не обов’язково відміняти намічену прогулянку, – до їхнього столика підійшла тоненька дівчина-офіціантка, в чорному фірмовому фартуху поверх джинсів і футболки. – Ви ж у Львові, – кокетливо глянула на нього, перевела погляд на величезну валізу на коліщатках: приїжджий. – Через півгодини знову світитиме сонце. Ви вже готові зробити замовлення?

Він, не поспішаючи, солідно взяв у руки меню, пробіг поглядом список перших страв:

– Я хочу солянку, а що замовити тобі?

– Я буду те саме, що і ти.

Він статечно робив замовлення, а вона дивилася й не могла намилуватися ним. Він трохи, зовсім трохи змінився, з’явилася плавність у рухах, упевненість дорослого чоловіка. Здалося, що трохи схуд. Їв він, як зазвичай у ресторанах, з трохи гидливою гримаскою, неквапливо длубаючись у тарілці виделкою і ножем. А ось вона зголодніла, їла швидко та з апетитом, теж, як звичайно, немов справ сила-силенна: так їдять солдати та інтернатські діти, які живуть за розкладом. А ще дуже заклопотані люди.

Дівчинка-офіціантка мала рацію: після обіду знову світило сонце, відбиваючись у мокрому асфальті й неглибоких калюжах. Залишивши в готелі речі, вони вийшли знайомитися з містом.

Обійшовши площу Ринок, вирішили зазирнути в ратушу. Заплатили за квитки якусь смішну ціну й почали підніматися вузькими гвинтовими сходами. Вона вперше побачила величезний годинниковий механізм, який, наче живий організм, ворушив різними за розміром колесами і коліщатками, шестірнями, пересував величезні стрілки і, вітаючи їх, відгукнувся оглушливим дзвоном, який густо заповнив шахту. Від несподіванки вона вчепилася в його рукав та засміялася, оглухла на мить і щаслива.

Нагорі нуртував такий сильний вітер, що миттєво розтріпав їй волосся. Цей розбишака навіть спробував зірвати пальто, здавалося, йому не важко було вирвати й сережки з вух. Але місто розгорнулося перед ними старовинними дахами, і через цю красу варто було перетерпіти таку неприємність. Черепичні дахи, шпилі соборів, куполи церков розкинулися широким колом. За чверть години повторився дзвін, такий же приголомшливий, стодзвонний, ще й набагато триваліший. Він нагадував святковий церковний.