Array Збірка - Львів. Пристрасті. Таємниці

– Нам треба переговорити про мого сина. Приділіть мені, будь ласка, трохи часу.

Безпорадно озирнулася на масивні готельні двері, за якими вже зник швейцар, поруч мчав потік автомобілів та заклопотаних своїми справами людей, і вона приречено завмерла в руках цієї страшної людини.

Вистачило одного погляду, щоб упізнати його. Паніка відпустила миттєво, вона глибоко зітхнула, немов театральна актриса, витримала паузу і за ці кілька секунд зрозуміла, прозріла шостим почуттям: він її не впізнав… Спокійно, з прихованою насмішкою в голосі запитала:

– За сімнадцять років я так змінилася, що ти не впізнав свою колишню дружину?

Чіпка хватка послабшала, вона одразу ж висмикнула лікоть гидливим зневажливим рухом і, відступивши на крок, обернулася до нього, виклично дивлячись йому в очі. Колись вона уявляла можливу зустріч з ним, хотіла побачити його обличчя. Тоді вона, принижена й розчавлена, продовжувала кохати його, їй згадувалися мудрі слова царя Соломона закоханій у нього злочинній жінці: ти не побачиш більше мого обличчя. Страшне покарання розлукою. Але інше життя закрутило її, згладило перший нестерпний біль від втрати родини, і тепер вона могла говорити з ним і нічого не боятися:

– Не маю необхідності й бажання обговорювати з тобою ані мого сина, ані інші теми. Сімнадцять років тому ти оголосив мене божевільною. Це було так підступно, не по-людськи, забрати мою дитину, примусити підписати ті злочинні папери. Ти шантажем змусив мене відмовитися від дитини, позбавив не лише радості материнства, позбавив батьківщини, поваги до самої себе. Яку ж потрібно було мати чорну душу, щоб мерзенно порадити мені, матері твоєї дитини: ти ніде не пропадеш, у будь-якій країні швидко знайдеш вулицю червоних ліхтарів, заробиш собі на життя! І все це – немов грім серед ясного неба, несподівано, коли я була впевнена, що у мене є коханий чоловік, родина, чудовий малюк, здоровенький, розумненький. А сьогодні мені немає про що говорити і щось обговорювати з тобою.

Він дивився холодним поглядом, тонкі губи нервово зігнулися в саркастичну посмішку. Він вирвався до Львова на один день, щоб урятувати сина від старої пройдисвітки, що спокусила його хлопчика, та не очікував побачити колишню дружину, підступну зрадницю, яка остаточно перетворила його на самотнього циніка, ненависника жінок, і невідомо, як би він жив, коли б не єдиний син, його надія та опора. І зараз ця жінка намагається йому дорікати? Тоді, згораючи від ревнощів і ненависті, він, не пошкодувавши грошей, покарав її так витончено і жорстоко, як тільки зміг. Так, відправив до божевільні, так, змусив підписати відмову від батьківських прав.

– Це ти мала сім’ю? Навіщо ж ти своїми руками її зруйнувала? Гаразд, ходімо десь посидимо, навіщо стояти посеред вулиці? Я не очікував тебе тут побачити, це так, але якщо так сталося і ми зустрілися, то поставимо остаточно всі крапки над «і».

– Я йшла обідати і не збираюся змінювати свої плани через цю невтішну й не потрібну мені зустріч з тобою!

– В такому разі я теж пообідаю, – і він знову взяв її лікоть своїми сухими чіпкими пальцями, немов боячись упустити здобич.

Йшла поруч, краєм ока роздивлялась статуру, обличчя свого колишнього чоловіка, але не зловтішалася. Він дуже постарів, змарнів, вилиці обтягнула пергаментна шкіра, лоб зорали зморшки, знайомими були тільки його гонориста постава, підтягнутий живіт, пряма спина, як у вимуштруваного царського офіцера, і впевненість у собі добре забезпеченої людини.

Цього разу вона не вивільнила лікоть, у неї ніколи не було до нього лютої жіночої ненависті, навіть одразу після заподіяного їй зла, та й Марк науково і детально зумів довести, який нещасний насправді цей чоловік, що так нелюдяно повівся з нею, не висловивши своїх претензій, передавши цю особисту справу до рук чужих байдужих людей, своїх адвокатів. І тепер, через сімнадцять років, у нього виникло бажання щось обговорювати?

Вона вела його по залитому сонцем бульвару Шевченка, звернула в бік Ринку, де ще вранці помітила затишний ресторанчик. Вони скидалися на подружжя, що гуляє старовинними вуличками Львова. Вона навмисно не поспішала, зупинялася біля вітрин, розглядала на прилавках сувеніри, запитувала у продавчинь вартість вишитих сорочок, а він терпляче чекав, приймаючи, може, і проти волі, правила її гри.

Так, їй знадобилося багато часу, щоб повстати з попелу, почати думати й аналізувати ту катастрофу. Господь зглянувся над нею, над її горем: у літаку вона опинилася поруч з літньою жінкою та її дорослим онуком в інвалідному візку. За три години польоту вона, вбита горем розлуки з п’ятирічною дитиною, тамуючи біль розірваної пуповини, ледве стримуючи сльози, розповіла все, не криючись, цій старій мудрій жінці, і та сама, і її покалічений онук стали її ангелами-охоронцями, взяли її у свій будинок, обігріли, повернули до життя, стали її новою родиною. Чи вижила б вона, якби не ця випадкова зустріч?