Array Збірка - Львів. Пристрасті. Таємниці

Дуже скоро вона стала помічати особливе ставлення Марка до неї й спочатку злякалася, розрив з чоловіком ще був відкритою раною, і в цьому болі не було місця іншим почуттям, але цей чужий чоловік був терплячим і тактовним, жодного разу не поставив її у незручне становище. Вона мала бути вдячною… Її підібрали, як бездомне кошеня, пожаліли, дали кусень хліба, запросили жити у своєму будинку, а віддячити було нічим… Перед смертю стара пані просила тільки про одне: не залишати її скаліченого внука, бути завжди поруч, тому що на родичів і на слуг не було ніякої надії, а от вона, люба приблуда, – рідніша за рідну.

Якось вона зізналася Маркові, що хотіла б коли-небудь зустріти свого колишнього чоловіка, з’ясувати, чому він так з нею вчинив. І тоді Марк, з притаманним йому науковим підходом, бо викладав психологію в університеті, допоміг їй ретельно згадати все, навіть найдрібніші деталі останніх трьох днів до нещастя, і проаналізував їх. Розвиднилося, наче завіса піднялася, його версія тодішньої поведінки колишнього чоловіка була переконливою і логічною.

У чоловіка на роботі з’явилася нова співробітниця, тридцятирічна яскрава, приваблива жінка, яку взяли на посаду начальника відділу. На корпоративній вечірці вони познайомилися й одразу заприятелювали. Лариса дзвонила кілька разів на день, витягувала її на прогулянки, в кав’ярні, і, поки синочок ласував морозивом – вона ніколи не розлучалася з малюком, немов була прив’язана до нього безліччю невидимих ниток, – вони насолоджувалися кавою та легкою невимушеною балаканиною – Лариса знала безліч анекдотів. П’ять років, живучи в чужому місті, вона займалася тільки сином, і поява приятельки урізноманітнила її просте монотонне життя.

Одного ранку, коли вони гуляли з сином у парку на дитячому майданчику, зателефонувала Лариса і, хоча мала бути в цей час на роботі, благала приїхати до неї додому в терміновій справі, була дуже настирлива, причини не пояснила, пообіцяла при зустрічі все розповісти й нарешті умовила. Під’їхавши до її дому, тримаючи сина міцно за руку, довго дзвонила у двері. Адже хвіртка була відчинена. Отже, на неї чекали. Коли двері відчинилися, на порозі стояв голий хлопець, обв’язаний навколо стегон тонким рушником, що ледь його прикривав. Радісна усмішка осяяла його обличчя, з чорних довгих кучерів стікали краплі води, торуючи собі шлях по красивих накачаних м’язах грудей.

Вона розгубилася:

– А де Лариса?

– Напевно, ще на роботі. Заходьте, не стійте на порозі, – широким запрошувальним жестом прочинив двері ширше. Щось неприємне, відштовхуюче, безсоромне було в його позі, посмішці, голосі.

– Ні, мені ніколи. Дитині час обідати, я не чекатиму на Ларису. До побачення.

Вона спустилася сходами ґанку, вийшла з двору й зателефонувала Ларисі – та була поза зоною… Увечері приятелька нарешті взяла слухавку, на питання, що ж це була за термінова справа і чому її не було вдома, з награною легковажністю відмахнулася, мовляв, сама все розрулювала, не переймайся моїми клопотами. А наступного дня вдарив грім і заблищали блискавки.

У Марка була залізна версія, що Лариса навмисно влаштувала цю двозначну ситуацію, заманила її в капкан, будуючи підступні плани:

– Ти тільки уяви таку ситуацію: голий мужик у рушнику з радісною й паскудною посмішкою, а поруч – ти. Тут у будь-кого ревнощі дах знесуть, а якщо на додаток вчасно сказати пару теплих слів про високу мораль і невдячність… Він же був набагато старший за тебе, а літні чоловіки хворобливо ревниві.

Колишній чоловік галантно, наче й не було того ганебного розлучення, допоміг роздягнутися, всадовив за столик, простягнув меню. Сів навпроти, зміряв її вивчаючим поглядом:

– Ти маєш прекрасний вигляд, ось декому й здалося, що хлопчик завів собі коханку не за віком. Я в будь-яких справах, особливо в тих, що стосуються мого сина, вельми небайдужий і педантичний. І давно ти з ним потайки зустрічаєшся?

– Дуже давно, але, на жаль, дуже рідко.

Її страх минув, вона вже давно його не боялася. Та й що він тепер може зробити громадянці іншої країни? Навмисно довго роздивлялася меню.

Підійшов офіціант, і вони замовили їжу.

– Ти все ще надаєш перевагу середземноморській кухні? – вичавив він посмішку, одразу ж перетворився на злого слідчого і додав сердито: – Я ж тобі заборонив бачитися з моєю дитиною, ти підписала відмову, я навіть аліментів з тебе не зажадав, а ти порушувала закон, ще й хлопчика розбещувала, привчала ховатись і брехати батькові. Добре, з ним я сам розберуся, це наша справа, порозуміємось. Якось запитав його, чи сумує він за тобою… І моє безневинне дитя, чадо нерозумне, глянуло на мене чистими світлими очима й відповіло: ні. Тепер мені зрозуміло чому… Ну, і що ми тепер робитимемо? Як вчинимо?