Array Збірка - Львів. Пристрасті. Таємниці

– Скоро сюди приїде мій хлопчик, скажу відверто, я б не хотіла, щоб він побачив нас разом. Нехай усе залишається, як було. Турнір закінчиться, і він знову повернеться до тебе, будь ласка, не заважай мені спілкуватися з сином ці кілька днів.

Він глянув на свій дорогий, статусний годинник, трохи відсунувши рукава піджака:

– Домовились. Чекатиму на сина дома. Мені дійсно вже час в аеропорт. – Піднявся, залишив гроші для офіціанта на столі, додав: – Я не певен, що ти була тоді не винною, все це тільки слова. А проте… пробач мені, якщо я був неправий.

Він пройшов уздовж столика енергійною військовою ходою і зник, жодного разу не озирнувшись на неї. Незрозумілі сльози – чи то від радості й полегшення, чи через болюче розчарування – наповнили її очі, погрожуючи пролитися рясним дощем. Вона відчула себе шашкою-переможницею, що вирвалася з капкана і прагне в дамки. Промокнула серветкою очі, написала Марку невелике повідомлення, зітхнула на повні груди й примусила себе доїсти салат. Час знову розбився на дивовижні миті та полинув плавною річкою очікування. Нічого, крім жалю, вона більше не відчувала до колишнього чоловіка.

Авторка щиро вдячна міжнародному гросмейстеру з шашок, львів’янину Віктору Олександровичу Костовському, за цінні поради під час написання цього оповідання.

…Потім люди казали різне. Одні – що валка чорної княгині прибула ще до того, як замкнули міську браму, інші – що чули, як кричали та стукали і їм відчинили. Але тоді ніхто на це великої уваги не звернув, бо не знали, до чого цей візит призведе.

А було це взимку, вже по різдвяних святах. У 1559 році.

Дрібна крупка снігу падала на промерзлу голу землю, але не трималася на місці, злий вітер носив її, наче білі хвилі. Коли валка з карети, кількох підвід та кільканадцяти вершників минула львівські мури, хмари розійшлися, на вечірньому небі засяяли зорі. До монастиря домініканців дісталися вже у темряві. Через заґратоване віконце визирнув молодий чернець, русявий, кругловидий, з веселими ямочками на щоках:

– Кому там не спиться вночі?

Почувши відповідь, одразу гукнув послушника:

– Ти чув? Зрозумів, хто це? Мерщій біжи до настоятеля!

За дві хвилини задиханий хлопець доповідав пріору:

– Брат Єремія послав… Там княгиня Острозька з дочкою… Просять притулку… Біля брами…

– Княгиня Острозька?! Де?

– Та біля воріт… стукають.

– Відчиняйте! – голосно наказав отець Станіслав, а сам полетів попереду послушника.

Брамник Єремія вже розчахнув ліву ворітницю – важку, куту товстими залізними смугами. Настоятель проігнорував це самовілля, кваплячись привітати прибулих.

– Слава Ісусу Христу! Яка велика радість і честь побачити вас, ясновельможна княгине!

– Навіки слава! Преподобний отче, ми з дочкою благаємо про притулок і захист! Не віддайте на поталу ворогам!

– Що трапилось? Хто посмів налякати жінок?

– Ах, благаю, не зараз, ми ледь живі! Їдемо здалеку. Дозвольте спочатку хоч трохи відпочити. Уранці все розповімо. І порадимося з вами, якщо ваша ласка.

Настоятель гостинно розвів руки, подумки прикидаючи вигоди й небезпеки від перебування в монастирі таких гостей. Пріор Домініканського монастиря був людиною, обізнаною не лише з церковними, але й зі світськими справами, та в ті часи новини поширювалися не швидше, ніж міг скакати добрий кінь, і він розумів: мусило трапитися щось екстраординарне, щоб такі жінки просили у нього притулку. Розкішні плащі та шапочки, обшиті хутром, гаптовані перлами й золотом. За їхніми спинами – численний почет. Про величезні статки князів Острозьких знали всі. І про нечуваний посаг найбагатшої нареченої Речі Посполитої.

Кругловидий брамник промовив тихо, ніби сам до себе:

– Бути у Львові великій веремії…

Пріор уважно поглянув на нього: ямочки на рум’яних щоках надавали обличчю ченця пустотливого й відчайдушного вигляду. Але очі дивились насторожено й суворо, слідкуючи за непрошеними гостями, які вже посунули через браму.

Зазвичай тихий монастирський двір враз сповнився рипінням та іржанням, став затісним і метушливим. З поваги до святого місця челядники перемовлялися пошепки, але їх було багато, і навіть звуки їхніх кроків створювали непритаманний обителі шум. Допомогти прибулим розміститися повиходили ченці у білих хабітах [1] Хабіт – домініканська ряса. (Тут і далі прим. авт.) та скапуляріях [2] Скапулярій – довга широка стрічка з прорізом для голови. . Не рухався лише кам’яний собака з палаючим смолоскипом у зубах, що прикрашав зверху браму.