Array Збірка - Львів. Пристрасті. Таємниці

Усе почалося з того, що дядько-опікун чотирнадцятирічної Гальшки вирішив віддати її заміж за сина кращого батькового друга – Дмитра Санґушка. Молодий князь Дмитро вирізнявся навіть на фоні інших непересічних пошукувачів руки казково багатої дівиці. Галантний красень і уславлений лицар, герой оборони Житомира від татар, староста канівський, черкаський, житомирський і вінницький. Він хвацько підкручував вуса й напрочуд ґречно цілував паням ручки. Але мати Гальшки, не кажучи категоричного «ні», всіляко ухилялася від сватання. Ось тепер, дивлячись на рівну, наче за лінійкою накреслену, засніжену вулицю, Гальшка починала розуміти, що не її молодий вік був причиною і не необхідність королівського дозволу, а бажання матері якомога довше керувати маєтками, які батько відписав дочці ще до її народження.

Хто придумав вчинити напад на їхній родовий замок в Острозі? Санґушко? Дядько Василь-Костянтин?

Тоді вона злякалася, дуже злякалася. Чужі люди схопили та обеззброїли охоронців замку. Рипіла брама, дзвеніли мечі, кричали люди, іржали коні. Дядько Василь Острозький лаявся з матір’ю. Князь Санґушко скоромовкою просив руки Гальшки. Беата намагалась відтягнути від нього дочку, але дядько схопив її й поволік до дверей. Мати кричала, пручалася, а Гальшка, нажахана, застигла й мовчала. Вона не могла витиснути із себе ані звуку і в каплиці під час наглого вінчання. Коли священик вдруге повторив питання, замість неї «так» голосно сказав дядько.

А потім вони з Санґушком жили деякий час спокійно та дружно. І Гальшка вирішила, що це її доля. Їхній шлюб став не лише seminarium civitatis , а й seminarium caritatis [5] Цицерон називав сімейні узи не лише seminarium civitatis – підвалинами державності, а й seminarium caritatis – розсадником любові. . Їх обох поглинула солодка згуба пристрасті. Гальшка куталась в обійми чоловіка, наче в хутра і єдваби, упивалася ніжністю.

– Чому ти мовчиш, кохана?

– Хочу, щоб стихли всі звуки, лиш твоє дихання – на цілий світ.

І серед людей вона гонорово пишалась чоловіком. Князь Санґушко – перший лицар Русі! Він із незрівнянним шиком носив лискучі поліровані лати. Його шпори переможно дзвеніли при кожному кроці, його шабля була завжди напоготові. Орел, лев! Про те, як він героїчно захищав від татар Житомир, розповідали легенди.

Проте мати поскаржилася королю, суд оголосив князя Дмитра викрадачем, злочинцем і банітою [6] Баніта – людина, оголошена поза законом, вигнанець (заст.). – тепер його безкарно міг убити кожен. І вони удвох з чоловіком вирішили тікати до Чехії, де у Санґушка були родичі. І дістались Богемії. Зупинилися в заїзді. Здавалося: все погане позаду. Здавалося: вони вже в безпеці. Знову будуть любощі та звабні забави. Гальшка нарешті змінила чоловічий одяг, який носила під час подорожі заради безпеки, на звичну оксамитову сукню. Можна й бенкетувати. Дмитро пішов розпорядитись, щоб їм засмажили каплуна. А Гальшка тримала на колінах книгу «Про сфери небесні», але без Дмитра не читала, дивилася з вікна заїзду. Небо тужило за сонцем. Падав дрібний сніжок, на його тоненькому шарі виразно чорніли сліди. Багато слідів! Звідки так багато людей? Хто вони?

Внизу раптом – крик, бійка. Постріли з мушкетів.

Побігла на сходи – і випустила на підлогу книгу, змахнула руками, мов крилами: князя Санґушка схопили й зривали з нього жупан з дорогого сукна, самоцвітні ґудзики котилися по підлозі. По його скроні текла темна кров. Дмитро відчайдушно відбивався, але ворогів було багато, занадто багато. Крутили руки, в’язали. Серед нападників Гальшка впізнала Януша та Анджея Костелецьких, колишнього залицяльника Мартина Зборовського та братів Гурків. Спробувала владно їх вгамувати, закричала, стоячи на верхній сходинці:

– Вийдіть звідси геть, розбійники! Ви не маєте права!

До неї наблизився похмурий Лукаш Гурка. Чемно вклонився:

– Хай би пані не заважала й не хвилювалася за долю свого викрадача, засудженого баніти. Все законно діється. З нами тутешній війт.

Дмитра витягли надвір. Він тільки блиснув сповненими люті й шаленства очима.

Гальшка опустила голову. Дивилась на книгу, яку перед тим тримала, – затоптану, зневажену, порвану безжальними чобітьми. Між її сторінками блищав золотий ґудзик з темно-зеленим смарагдом. Озирнулась, побачила біле, як крейда, обличчя служниці. Показала рукою:

– Стефо, подай мені це…

Та хутко підняла й простягнула книгу «Про сфери небесні». Гальшка відмахнулась: