Array Збірка - Львів. Пристрасті. Таємниці

Зайшовши на подвір’я, жебрак одразу спитав не хліба, а про княгиню Беату Острозьку.

– Та навіщо вона тобі, небораче?

– Її вельможність чекає на мене. Це вона запросила мене сюди, до монастиря.

Відкинув каптур – гарний молодик, русявий, ясноокий. Скинув дрантя – під ним темно-червоний жупан, оздоблений хутром та срібними позументами.

Послушник Януш тільки мовчки очі витріщав. Незнайомець у кармазині владно наказав:

– Веди до княгині.

– А… як… я…

– Ти ж наче щойно непогано міг розмовляти, преподобний брате, – усміхнувся пан в кармазинному жупані.

– Та я не… Я ще не…

Збоку пролунав дзвінкий голос:

– Князь Слуцький! Семен Юрійович! Ваша милість! – підбігла метка служниця молодої княгині Стефка. – Вас так давно чекають, так чекають! Прошу пана, прошу пана, проходьте сюди.

Наче нечутний вітерець перегорнув сторінку її пам’яті. Останнього разу Гальшка бачила Семена Слуцького майже рік тому. Вони зустрілися у прегарній Познані, забудованій білими будинками під червоною черепицею. Дедалі більше вікон у них мали вже не паперові чи пергаментні, а скляні шибки. Численні вежі височіли над потужними мурами. Спокійна рівнинна річка омивала місто. Після страшних пригод Гальшка сподівалася на спокійне життя під опікою матері.

І ось така несподівано приємна зустріч.

Стефа, обережно постукавши, розчинила важкі двері, завагалася.

– Чого тобі? – спитала Гальшка. Стояла посеред просторої кімнати, брала з великої тарелі заморські помаранчі, сама їх чистила, поволі їла.

– Ваша вельможна мати просять сказати, що приїхав князь Симеон Слуцький.

– Олелькович? – радісно спалахнула князівна.

Стефа кивнула й додала:

– Вони внизу чекають.

Семен Слуцький був частим візитером, коли вони жили з матір’ю ще в Острозі. Частим і бажаним. Решта гостей відверто залицялися до Гальшки, а молодий князь Слуцький був родичем та другом з дитинства. Вона називала його Олельковичем, його родовим прізвищем, бо це слово мало в собі присмак м’якості й весняної свіжості, а Семен завжди сприймався як квітуче дерево серед фортечних каменів і залізних обладунків.

Радісно кинулася до дверей, але стишила крок – негоже з’являтися так швидко й простоволосою. Тож наказала покоївці Янці:

– Подай діадему з перлами. Принеси хутро.

Уже вбрана, прискіпливо подивилася на себе у венеційське люстро, взяла зі столика невелику книжку в сап’яновій палітурці й повагом зійшла до зали, де першою до неї озвалася мати:

– Князь Симеон повертався з довгих мандрів додому й заїхав нас відвідати.

Олелькович глянув на неї приголомшено, покрутив головою, наче не знаходячи слів. Потому наблизився й сказав:

– Пані княгиня стала стократ красивіша. З гарної квітки на богиню перетворилася! – і схилився поцілувати руку.

А Гальшка, несподівано розвеселившись, злегка стукнула його книгою в бік. Він здивовано підняв голову, їхні очі зустрілися й засміялися. Нічого не змінилося з часів безтурботного дитинства. Вони розуміли одне одного з напівпогляду.

Княгиня Беата вела світську розмову про новини. Князь Семен розповідав, що писав брат зі Слуцька, про небезпеку для країни, зазіхання кровожерливого ворога людства султана Сулеймана і про те, кого куди король поставив каштеляном. Між іншим похвалив смак княгині Беати та її нові прикраси з перської бірюзи. Кімната потопала в іскристих променях. Гальшка розглядала візерунки на килимі, що вкривав підлогу, й згадувала, як дядько Василь вчив її полювати із соколами, а Олелькович подарував круглоокого сапсана з гострим небезпечним дзьобом. Мабуть, той сапсан ще живий, за ним добре доглядають в Острозі.

Нарешті мати пішла розпорядитися щодо обіду і вони залишилися тільки вдвох. Ледь віддалилися лункі кроки Беати, князь Семен одразу схопився й обійняв Гальшку. Полоскотав її щоку пшеничними вусами й замуркотів у вушко:

– Гальшко, ти стала королевою! Венера поблякне перед твоєю красою! Я закохався, ледь ти цей поріг переступила.

Вона вивернулася й лукаво прошепотіла:

– Жартуєш?

– Які жарти?! У грудях – пожежа! Або ти – навік моя, або я – трупом ляжу!

Гальшка упустила на підлогу книгу.

– Чи не занадто пан квапиться? Такими клятвами розкидатися не варт.

– Ти не віриш, що це доля? Я чомусь уже кілька днів лише тебе згадую, лише про тебе думаю. Навіть якби мені сам Феб грав на золотих струнах, твій голос – миліший. Гадаєш, мені через Познань ближче було? Ні! Тільки тебе хотів побачити!