Array Збірка - Львів. Пристрасті. Таємниці

Вона мовчала, лише глибоко дихала.

– А пам’ятаєш, як на полюванні біля Дубна тебе кінь поніс?

– А ти наздогнав мене поперед усіх пахолків…

– …ти пригорнулася до мене…

– …і ти сказав…

– …то доля… Ти не забула, правда?!

– Я тебе ніколи не забувала.

Тепер їхні обійми стали взаємними. Гальшка поклала голову на його плече.

– Лише з тобою мені завжди спокійно… Тільки навряд чи це кохання…

Підбори княгині Беати стукали досить гучно, і вони встигли хоч на крок відскочити одне від одного, коли двері розчинилися. Семен Слуцький нарешті підняв книгу:

– Що читає прекрасна пані? О, Псалтир!

Гальшка усміхнулась, у її покої лежала «Історія о Аттілі, королі угорськом», яку вона саме читала зранку. Беата схвально кивнула. Князь звернувся до неї:

– У поважної матері й дочка розумна.

– Ваші лестощі небезпечні. Розум – то прерогатива чоловіків.

– Хотів би я затриматися тут на довше, щоб мати можливість щодня вам лестити. І не тільки розуму вашому, але й незрівнянній красі.

Княгиня Беата усміхнулася:

– О, пане Семене, люблю вашу вдачу. Як то кажуть, не встиг на поріг – і вже свій.

– Мене до вас наче доля несе. Куди вітер хилить, туди й гілля гнеться.

Беата сказала замислено:

– Якби ж знаття, куди нас той вітер занесе…

– Я додому хочу, – вставила Гальшка. – До Острога.

Князь Слуцький промовчав, і Беата лише зітхнула. Проте Гальшка, коли пізніше залишилася з матір’ю наодинці, повернулася до тієї думки:

– Чому ми не поїдемо в Острог? Тут тісно й нудно.

– Після того, що втнули твій дядько з Санґушком?

– Знову він на таке не наважиться.

– Переконана? Як на гріх, то і граблі стріляють.

– Стрийко Василь інтригує проти короля, ви не миритеся з дядьком. А я – наче між двох вогнів. Чого хочу я, нікого не цікавить.

– Ти сама не знаєш, чого хочеш.

– Знаю!

– Ти ще занадто молода, щоб це знати. У мене більше розуму в п’яті, ніж у тебе в голові.

– Ви й тоді так казали, коли князь Дмитро до мене сватався. А мені з ним добре було! Якби ви не поскаржилися королю, я б і зараз з ним добре жила.

– Як ти смієш мені цим дорікати?

Княгиня Беата встала й пішла з кімнати. У дверях повернула голову до Гальшки:

– Затям: буде так, як вирішу я, твоя мати. Я за тебе перед Богом відповідаю.

До готичного костьолу Божого Тіла йшли через невеликий внутрішній дворик. Сніжні іскри пурхали в повітрі. На тоненькому шарі снігу залишалися чорні сліди. Шлюбна церемонія була скромна й швидка. У храмі – лише слуги Острозьких та кілька монахів-домініканців у білих хабітах. І крижані протяги. І раптом – глухий удар, дзвін розбитого скла – гармата. І страх в очах Олельковича. І зле задоволення матері.

Одразу по тому сповістили, що для перемовин прийшов львівський староста Пйотр Бажий, який має письмовий наказ короля. Спочатку він говорив з княгинею Беатою, яка мстиво відповіла колишньому королівському секретареві:

– Все, шлюб звершено. І шлюбну угоду нотар завірив. А маєтки дочки я вже переписала на її чоловіка, князя Слуцького.

Староста починав лисіти, чоло здавалося високим, як у давньоримських філософів, це стало особливо помітно, коли він схилив голову:

– Вельможна пані може робити, що завгодно. Король вимагає лише повернення дочки законному чоловікові…

– …яким є князь Слуцький!

– Не боїтеся Божого гніву?

– Це ви з вогнем граєте!

– Перепрошую пані, але ви невиправні. Доведеться цю справу вирішувати не з вами.

– Спробуйте!

І він пішов до настоятеля. А той потім запросив до себе Гальшку. Тільки її саму, без матері.

– Одну її я відпущу лише на сповідь! – заявила княгиня Беата.

– Це і буде сповідь, – відповів пріор Станіслав. І Гальшка мовчки пішла з ним. І сиділа в його кабінеті мовчки, чекаючи на запитання.

День відступав, тіні по кутках синішали. По-собачому завивав вітер у комині, а колючі сніжинки делікатно стукали в шибку.

Над головою пріора, на високій спинці дерев’яного крісла, виднівся символ домініканів – з хрестом, зіркою та написом «Laudare. Benedicere. Praеdicare» [13] «Laudare. Benedicere. Praеdicare» – девіз домініканців: «Звеличувати, благословляти, проповідувати» (лат.). .

– Чи пані розуміє, що сталося?

– Про що ви, преподобний отче?

– Ще у Кракові ви взяли шлюб з паном Гуркою?

– Так.

– А тут вінчалися вдруге – з іншим? Чи пані знає, що таке бігамія?

– То гріх, я знаю. Але ж… Мати сказала, що той шлюб не є дійсним. Бо вона не давала на нього згоди.