Array Збірка - Львів. Пристрасті. Таємниці

– Дуже цікаво!

– Усі мої екскурсії цікаві. Переконаний, ви не шкодуватимете, що згаяли час.

Марта поквапно кинула не надто переконливе виправдання, пояснивши, що сьогодні вона поспішає. Але наступного разу обов’язково скористається настільки заманливою пропозицією, бо давно мріє не просто побачити, а пізнати Львів. Збагнувши, що випадкова співрозмовниця не запишеться на жодну із запропонованих ним екскурсій, юнак відповідав на її запитання досить мляво, перераховуючи вже відомі Марті факти. Вона крутила в руці нотатник, так і не зробивши в ньому жодного запису.

Урешті, подякувавши екскурсоводу і піднявши буклет, який вилетів із її долоні на бруківку, Марта відступила на декілька кроків та ледь не зіштовхнулася із високим брюнетом, який ішов прямо на неї. Він чемно вибачився. Жінка кивнула. Щойно вона розвернулася обличчям до ратуші, незнайомець її покликав:

– Вибачте, панно. Можна вас на хвильку?

Марта знехотя обернулася. Зараз жінка не мала настрою заводити нові знайомства.

– Слухаю! – непевно мовила вона.

Чоловік уважно на неї дивився і посміхався виразними терновими очима.

– Перепрошую. Я випадково почув вашу розмову із екскурсоводом. Пані – науковець?

– Так ні, – і собі посміхнулася Марта. – Я журналістка. Збираю матеріали для статті.

– І про що ви пишете?

– Наразі досліджую природу людських пристрастей. Мене цікавить любов у житті відомих львів’ян.

Він кивнув.

– Якщо бажаєте, я можу розповісти вам одну із найдивовижніших та найтрагічніших історій кохання, яку лише знало це місто. І це не просто легенда. Це історія мого роду.

Чоловік, який назвався Олександром, говорив так переконливо та щиро, що Марта погодилася його вислухати. І тоді він повів її у Вірменський квартал, на шпацір, однією з найдовших вулиць гамірного середмістя. Бо, за його словами, жінка мала не просто почути, а ще й відчути атмосферу того часу.

Увечері, повернувшись до свого номера, Марта одразу почала писати. Рядки ще ніколи не лягали на папір так невимушено та легко. Ця історія хотіла, аби її розповіли. Вона сама обрала ту, хто мав це зробити…

«Шепіт зливи завжди заспокоював Софію. Але тільки не цього сірого безрадісного ранку. Тулячи долоні до свого зраненого серця, крізь заґратоване вікно вона спостерігала за тим, як надворі владувала негода. На бруківку падали важкі дощові краплі. Тиша не просто огорнула простір навколо Софії, вона душила її у своїх крижаних обіймах. Люди, які вчора зчинили галас під вікнами цих похмурих кам’яних «покоїв», пішли, злякавшись гніву бургомістра чи такого невчасного дощу. А разом із ними зникла її остання надія…

Софія вперлася рукою в холодну стіну і поволі опустилася на коліна. Прочитала молитву, якою її завжди виряджала в дорогу бабуся Магда. Сьогодні їй знову вирушати в путь. І вона піде, високо піднявши голову. Як личить жінці з роду Ґданських. Байдуже, якщо із того далекого шляху вже не буде вороття.

Софія витерла рукою, яка, попри її бажання, помітно тремтіла, піт із чола. Вона завжди боялася маленьких приміщень. Цей страх з’явився у неї ще в дитинстві. Відтоді, як вуйко Януш за непослух замикав дівчинку в темному льосі. Там пахло цвіллю і сушеним кропом. І навіть повітря було просякнуте вогкістю.

Попри всі незручності, Софійка мала в льосі улюблену поличку, застелену м’якими шкірами. Там можна було вигідно вмоститися, випроставши ноги, та бавитися шматяною лялькою Бузькою, з якою дівчинка ніколи не розлучалася.

Та й вуйко не залишав її надовго у темному полоні. Двері льоху зазвичай відчинялися ще до того, як Софійка починала рюмсати і проситися на волю. А цього разу двері приміщення, у якому вона скніє вже не одну добу, замкнені надійно. Вона не зможе їх відімкнути, навіть коли щосили гатитиме по них кулаками.

Софія притулилася щокою до холодних ґрат. В обличчя їй потрапляли бризки холодної води, яка затято хльоскала стіни. Зараз би опинитися у просторих покоях їхньої кам’яниці на Вірменській. Постояти навколішках у молитовні, яку збудував на її прохання Івашко. Поринути в обійми найріднішого у світі чоловіка…

«Доля жорстока у своїх іграх», – любила повторювати малій Софійці бабуся Магда. Та чи варто говорити таке дитині, яка, наче безпечний метелик, розправивши крила, летить на найяскравіший із вогників?

Коли вона вперше побачила Івашка? Ще у дитинстві, коли бабуся брала її із собою на Ринок. І Софійка, стискаючи у долоньках ручку маленького кошика, із захватом роздивлялася заставлені крамом вулиці. Їй був до душі цей метушливий вулик. Бабуся, роззираючись навсібіч, розповідала, що кожен чужинець може знайти тут випічку зі своєї країни; зустріти людей, які розмовляють його мовою.