Array Збірка - Львів. Пристрасті. Таємниці

– А панна давала? Сказала «так»?

– Так, я сказала. Але мене ошукали. Мені сказали, що мати згодна, але то було неправдою. Мені показали перстень, який з неї зняли силою.

– Тепер вас ошукали вдруге, сказавши, що той шлюб є недійсним. І мене ошукали. Бо насправді недійсним є вінчання зі Слуцьким.

– Але ж… Коли… Суд визнав недійсним мій шлюб із Санґушком, бо не було згоди матері…

– Суд! А зараз суду не було. Тому недійсним є друге вінчання. Ви і ваша мати обманули мене. Вельможна пані, що ж виходить? Не лотри [14] Лотр – негідник, розбійник (діал.). вас взяли від чоловіка, а ваша мати. Не ґвалтом, а умовлянням. Отже, пані Лукашева, ваш чоловік, законний чоловік, одразу по вінчанні вирушив Ойчизну захищати, а ви – сюди… – голос настоятеля зірвався від обурення. – А тепер він, замість того щоб із московським царем воювати, мирній обителі гарматами загрожує.

Гальшка низько опустила прекрасну голівку, покриту золотою сіточкою, а зверху – оксамитовою шапочкою із самоцвітами. Здалеку долинали звуки органа й суголосного григоріанського хоралу. Що вона могла сказати пріору Домініканського монастиря у Львові? Не слухати матері – гріх. Вінчатися вдруге, маючи живого чоловіка, – гріх.

– Пан Бажій, наш достойний староста, перекрив водогін. Без води монастир довго не протримається. Запасів їжі в наших підземеллях багато, а от води немає. Ви ж перша завтра схочете пити.

– Яка ницість – позбавити нас води!

– Їх можна зрозуміти, місто потерпає, торгівля зупинилась, через мури нікого не пропускають. Містяни незадоволені. Раджу вам вийти до вашого чоловіка і їхати з ним. Не чекати, поки ми відчинимо браму і він забере вас силою.

– Завтра, – сказала вона.

– Що завтра?

– Завтра я вийду до нього сама.

– Я можу про це повідомити панові Гурці і старості?

– Так. Я… Я зберуся. І хочу ще раз поклонитися чудотворній іконі Богородиці Одигітрії.

– Добре.

Потім вона слухала сичання матері:

– Підлий боягуз! Нікчема! Але я їм цього так не подарую! У нас ще є закони! Княжого права ніхто не відміняв!

Дивилась, як князь Семен кивав: суди, так, маєтки, так. З дитячою напівусмішкою погоджувався з княгинею Беатою. Повторював:

– Гальшко, я щось придумаю… За нас стануть усі Слуцькі та Радзивіли, – а очі в нього були перелякані й жалюгідні.

Наступного дня зранку з неба падали білі лапаті зірки. Гальшка, вбрана в чорне, як удова, йшла до темної глибини воріт, і бруківка монастирського двору хиталася під ногами, ішла, наче п’яна. У руках тримала вервечку з великих полірованих бурштинових намистин. Юрба служниць ступала позаду, наче підтримуючи. За ними дебелі хлопи несли куті залізом скрині. Кругловидий чернець Єремія, який знову сидів при брамі, незграбно витягнувши вперед закутану мішковиною ногу, сказав, наче звертаючись чи до увінчаної хрестом дзвіниці, чи до верхівки кам’яної Римарської вежі:

– Слава чорної княгині – в навчанні та добрих справах.

Гальшка спіткнулася, поглянула на нього здивовано. Але пішла рівніше і з брами монастиря вийшла вже зовсім упевнено.

Натовп на площі, побачивши її, зашелестів:

– І справді – гарна!

– Через таких кришаться мури й руйнуються за`мки.

– Прекрасна Єлена…

– …повертається до Менелая.

Лукаш Гурка чемно подав їй руку, і Гальшка двома вузькими сходинками піднялася в карету. Він сів поруч, Гальшка відсунулась у протилежний куток. На колінах тримала подану служницею скриньку. Замкнену на замочок чорну скринечку. Тільки вона одна у світі знала, що там.

Гурка мовив неприязно:

– Не думаю, що пані так сахалася баніти Санґушка.

– Ні, – відповіла злісно. – Бо він зі мною канти співав.

Його обличчям промайнула тінь саркастичного здивування. Подумав і сказав:

– Я найму вам музик, щоб було з ким співати канти.

– Сподіваєтесь, я буду вашою дружиною?

– Пані вже нею є.

– Та я скоріше собі смерть заподію, ніж ляжу з вами!

– Подивимось.

Гурка був такий, як у Познані, як у Кракові, – спокійний і діловитий. Гальшку дратував його impertubabilem requiem [15] Іmperturbabilem requiem – непорушний спокій (лат.). . Вона відвернулася до вікна, завісу на якому шарпав вітер. Завірюха завіювала дорогу, коні йшли не швидко.

– Княгиня Беата запропонувала мені сто тисяч злотих, щоб я вас відпустив.

– Погоджуйтеся. Моїх маєтків ви все одно не одержите, я їх уже відписала князю Слуцькому.

– Подивимось, малженко моя мила.

– Куди ми їдемо?