Того ранку небо над кам’яницями, на дахах яких вільготно розсілося птаство, швидко затягнули темно-фіолетові хмари. Коли закрапотіло, Софія завернула у вузький провулок поблизу аптеки. Поспішаючи сховатися від дощу, дівчина не помітила, як із-за рогу визирнула чорна кудлата голова. Перекриваючи Софії дорогу, пес загарчав. Зачувши його поклик, до ватажка зграї приєдналося двійко закошланих дворових собак.
Дівчина зупинилася. Виставивши наперед кошик із виноградом, вона злякано роззиралася у пошуках шляхів до відступу. Пси принюхувалися та, сторожко зиркаючи довкола, повільно наближалися.
Несподівано із-за спини Софії хтось сердито гукнув:
– Ану пішли геть!
Пан Івашко поспішав їй назустріч, грізно розмахуючи руками. Угледівши дужого супротивника, пси неохоче відступили.
– Злякалися, Софійко?
Вона опустила очі.
– Я… трішки. Я їх боюся.
– Вони теж нас бояться. Ось погляньте.
Він обернувся до псів, які, відбігши на середину вулиці, продовжували стежити за людьми. Дощ, який до того лише кволо накрапав, припустився щодуху барабанити по дахах кам’яниць.
– Хутчіш тікаймо!
Дівчина підхопила поділ сукні, але не могла змусити себе зрушити з місця. Помітивши нерішучий погляд Софії, Івашко міцно стис її руку:
– Ми швиденько проскочимо. Вони за нами не поженуться, – і, підморгнувши своїй супутниці, додав: – Не будете боятися ви, не буду боятися я.
Підкоряючись його волі, Софія кивнула.
Для дівчини то був особливий день, який неможливо стерти із пам’яті. Пан Івашко Тихнович, один із найзаможніших та найшановніших людей у Львові, біг разом із нею під дощем, намагаючись оминати водяні потоки і калабані, та безтурботно посміхався. Софії здавалося, що в ті миті він думав про свою прекрасну пані або пригадував щось вельми радісне.
Коли крізь водяну завісу почало пробиватися сонце, вони зупинилися поблизу Вірменського собору, аби перевести подих. Під перегук дзвонів пан Івашко вклонився Софії. Вона розгледіла в його очах лукаві бісики.
– Дякую за цю пробіжку, панно! Завдяки вам я згадав свою юність.
Людям не дано сповільнити стрімкий лет часу. Бабуся Магда слабувала і дедалі рідше залишала стіни власного будинку. Тепер Софія опікувалася не лише старенькою, а й перебрала на себе всі клопоти по господарству. Щоразу повертаючись із закупів, вона несла у своєму кошику шафран, аніс або мускатний горіх. Іноді, аби пришвидшити похід до тієї особливої крамниці та вкотре насолодитися запаморочливими ароматами східних спецій, дівчина, потай від бабці, відсипала у смітник їхні запаси перцю та барбарису. А потім, спам’ятавшись, сиділа на старій козетці та картала себе за нестриманість. Ну чому її так тягне у те місце?
Пані Тихнович зустрічала Софію наче рідну доню. Завжди, навіть попри нагальні справи, перемовлялася з нею, простою польською дівчиною, кількома словами. Іноді під ногами у пані крутився її син – жвавий чорнявий хлопчик. Декілька разів господиня частувала дорогу гостю чаєм із корицею, приготованим за стародавнім вірменським рецептом, та суджуком. Через ці запросини Софія ніяковіла та довго відмовлялася, пояснюючи, що не бажає заважати. Але пані Тихнович брала її за руку, промовляючи до неї лагідно, мов до дитини:
– Посидь зі мною, Софійко. Ти – чиста душа. А мені так бракує розмов із чистими душами.
Пані Тихнович замикала крамницю і розповідала дівчині про свою далеку батьківщину, якої вона ніколи не бачила. Про те, як вона познайомилася з Івашком і як пишається своїм чоловіком. Насправді пан Тихнович походив із дуже бідної родини. Його батька називали «пивничим», тому що він мешкав у пивниці одного з будинків середмістя. В тій же комірчині чоловік тримав свою майстерню.
Тривалий час Івашко допомагав батькові у його ремеслі. А одного разу, скориставшись запрошенням приятеля, вирішив спробувати себе у торгівлі. Східні прянощі, які молоді купці привозили з Османської імперії та Криму і продавали на ятках на Ринку, добре розходилися. Досить швидко розбагатівши, Івашко перевіз батьків до просторого будинку. А за декілька років, створивши власну родину, оселився в одній з найбільших кам’яниць Вірменського кварталу.
Інколи Софії щастило зустріти у крамниці пана Івашка. Коли він кликав її «Софійкою», у дівчини пітніли долоні. Ні, вона навіть не допускала нерозважливої думки, що це може бути саме те, наймогутніше з почуттів. Дівчина була певна, що все мало зовсім інше пояснення. Вона просто зростала без батьківської любові. Саме через це її полонила доброзичлива цікавість господаря. Вона горнулася до того, хто пригріє її теплим словом.
Читать дальше