Array Збірка - Львів. Пристрасті. Таємниці

Свого сина пан Тихнович на деякий час відвіз до родичів. Сам він майже не з’являвся у будинку, а повертаючись додому, одразу зачинявся у своїх покоях. Софія залишала тацю з вечерею у нього під дверима. В ці дні вона намагалася бути непомітною. Аби нічим не потурбувати господаря.

Слідуючи традиції, по смерті дружини пан Івашко впродовж сорока днів не голився. За цей час на могилі пані Тихнович, яку було поховано на вірменському цвинтарі, спорудили хачкар – надгробний хрест з унікальним багатим декором.

Софія поволі звикала до роботи в будинку пана Тихновича. Вона знайшла спільну мову з його хлопчиком, який, втративши матір, фактично залишився наодинці із собою. Пан Івашко волів переживати своє горе на самоті. Він відсторонився від рідних і поринув у роботу.

Заприятелювавши з жінками із вірменської громади, Софія перейняла у них кулінарні секрети національної кухні: навчилася випікати лаваш у тонірі – циліндричній земляній печі, готувати кутап (відварну рибу), солодкий плов із родзинками, гату (солодкий пиріг), долму. Нові приятельки розповіли дівчині про вірменські звичаї, особливо наголосивши на тому, що в недільний вечір на стіл за жодних обставин не можна ставити страви із борошна, бо від цього може пропасти хліб.

Навчившись змішувати та зважувати спеції, Софія почала допомагати пану Івашку торгувати у крамниці. Господар платив Софії щедру винагороду, та все одно бабуся Магда нарікала, що онука занадто багато часу приділяє своїй службі та зовсім занедбала хатні справи. Врешті літня жінка запросила до них у помешкання свою незаміжню родичку Анну, яка відтепер мала допомагати їй по господарству.

Софія полегшено зітхнула, бо, хоч як вона намагалася, їй важко було дати лад одразу двом оселям. Бабуся Магда після переїзду Анни помітно заспокоїлася. Попри це, час від часу якось незвично поглядаючи на онуку, вона говорила:

– Шануйся, Софіє. Не забувай, що ти походиш із роду Ґданських. Нехай ми не маємо великих статків. Але у нас є честь. А це, дитино, найважливіше.

– Не хвилюйтеся, бабусю. Я шануюся, – заспокоювала Софія стару, не розуміючи, що саме та має на увазі.

Минуло більше року, перш ніж пан Івашко знову почав приймати у своєму будинку друзів. А щонеділі, вбираючись у свій найкращий одяг кармазинового кольору та підперезавшись шовковим поясом, він виходив у місто разом зі своїм сином. Іноді їх супроводжувала Софія. І це були найщасливіші миті в її житті. Як і тоді, коли вечорами господар сідав поблизу каміна та читав сину книги вірменською мовою. Іноді Софія, прихопивши торбинку із шитвом, сідала в кутку кімнати, аби просто почути голос пана Івашка. В такі хвилини затишку вона відчувала себе частиною їхньої родини.

Дівчина усвідомлювала, що цій її підлітковій мрії не судилося справдитися. Навколо багатого вдівця кружляло безліч жінок. Вони манірно посміхалися, намагаючись йому догодити, привернути до себе увагу. Софія здогадувалась, що одного дня, коли пан Тихнович втомиться від самотності, він обере супутницю життя зі свого кола. Вона розуміла, що чоловік його статків ніколи не зверне уваги на просту служницю. Та їй вистачало того, що вона мала. Головною втіхою для дівчини була можливість йому служити. Робити все, що від неї залежало, аби пан Івашко частіше посміхався.

Бабуся Магда любила повторювати, що самотні душі відчувають одна одну. І цей незбагненний поклик допомагає їм поєднатися. Та дівчина не дозволяла собі навіть мріяти про те, що колись розділить свою самотність із тим, кого вже давно обрало її серце.

Відтоді, як не стало її любої Магди, вуйко Януш покликав до шлюбу Анну, і Софії стало тісно та незатишно в їхньому домі. Коли вона запитала в Івашка, чи не знає він, де можна недорого винайняти кімнату, пан Тихнович запропонував дівчині жити у них. Вона погодилася лише після того, коли господар пообіцяв утримувати за житло частину її платні. І поринула з головою в нове для себе життя.

Тепер Софія вдвічі сумлінніше виконувала свої обов’язки, при цьому зовсім не дбаючи про власний відпочинок. Найбільшу втіху вона отримувала тоді, коли пан Івашко радився з нею стосовно якогось питання, наче із рівною. А коли він зупиняв на ній свій сумний погляд, Софії млоїло під серцем. Бо, спостерігаючи за тим, як вона господарює в його будинку, пан Тихнович думав про щось своє. Найвірогідніше, згадував покійну пані. Якби ж він тільки знав, які бурі вирували в такі миті в дівочій душі. Та це не мало жодного значення. Дівчина ховала свої непролиті сльози на дні серця. Бо ладна була прожити весь вік у мовчанні. Аби лише поруч із ним.