Array Збірка - Львів. Пристрасті. Таємниці

У ніч Насаварда [17] Насавард – вірменський Новий рік. , коли Софія прибирала зі столу святкові наїдки, а господар, наблизивши до себе олійний світильник, читав написану вірменською мовою книгу, він раптом підняв на дівчину очі та попрохав:

– Посидь зі мною, Софіє. Будь ласка. Сьогодні такий особливий день. А мені немає з ким поговорити.

Вона покірно кивнула. Взяла карас, наповнила келих пана Тихновича вином. Відсунула стілець, застелила його коциком бабусі Магди.

Вони розмовляли майже до світанку. Пан Івашко розповів Софії про своє дитинство, родину, страхи безрадісної юності та перші перемоги – про все те, в чому господарі не звіряються своїм слугам. Коли ж за вікнами невгамовні музики сповістили бадьорою мелодією про настання нового дня, Івашко простягнув через стіл руку, торкаючись гарячої шкіри на долоні Софії. Тієї ж миті затремтів та згас кволий вогник у світильнику…

– Я просто прошу тебе поки що бути обережною.

Софія широко відчинила вікно. Збиралося на грозу. Їй бракувало свіжого повітря.

– Щось сталося? – обертаючись до Івашка, стривожено запитала вона.

– Нічого. Не хвилюйся, люба. Але ж ти пам’ятаєш ту нашу розмову? Станове суспільство має усталені звичаї. Мене непокоять настрої місцевої громади. Ми, вірмени, для них чужинці, лихварі. Нам не дозволено обирати представників до міської ради. Нашу релігію – монофізитство – вони вважають єрессю. Їм не подобається, що ми визнаємо лише божественну подобу Христа. Мене дуже пригнічують усі ті натяки, що ми не заслуговуємо того, що маємо. Що ми не повинні задивлятися на католичок…

Він наблизився до Софії, опустив руки їй на плечі. Від доторку Івашка її серце забилося швидко-швидко. В такт йому озвалося й інше, маленьке серденько.

– Саме через це я не зміню свого рішення. Найближчим часом, щойно я владнаю свої справи, ми поїдемо зі Львова.

Коли пан Тихнович вперше завів мову про переїзд, на душі зробилося зимно. Софії здавалося, що він щось недоговорює. Вона завжди відчувала настрій Івашка. Але молода жінка запитала зовсім інше:

– Ти не шкодуватимеш?

– Ні. Зовсім ні. Я вірю, що на новому місці, там, де нас ніхто не знає, де ніхто не заважатиме нашому щастю, нам буде краще. Заради тебе і наших дітей я ладен на все, – він розвернув Софію обличчям до себе і поцілував її у чоло. – Разом до останнього подиху. Ти ж пам’ятаєш мою обітницю?

Сонце того вечора заходило занадто яскраво. Спостерігаючи за цим видивом крізь вікно, син Івашка малював велику червону пляму, що нависла над кам’яницями. Софія, закутавшись у теплий коцик, пила фруктовий узвар та тихенько наспівувала колискову для свого ще не народженого первістка.

Коли у двері постукали, жінка здригнулася. Її завжди лякали пізні візити. Пан Тихнович ніколи не приймав відвідувачів після вечері. Тому несподівані гості в неї асоціювалися із поганими новинами.

З вулиці долинули грубі чоловічі голоси. Від злостивого «Пся крев!» у Софії спиною розходилися дрижаки. Обличчя незнайомців освітлювали факели. Декілька хвилин вони емоційно сперечалися про щось із господарем, а потім увірвалися до покоїв сполоханої жінки.

– Збирайтеся, пані Ґданська, – наказав один із них, змірявши зневажливим поглядом її помітно округлий стан.

Далі все відбувалося наче у страшному сні, від якого Софія ніяк не прокидалася. Чому земля уходить у неї з-під ніг саме тепер, коли вона нарешті торкнулася щастя і поринула у вир кохання? Молода жінка не могла повірити, що двох безневинних людей можуть ув’язнити лише за те, що вони полюбили одне одного. Невже, поєднавши свої самотності, вони з Івашком вчинили настільки тяжкий злочин? Хіба так важливо, хто із них яку віру сповідує, якщо їхні серця відгукнулися на найсокровенніше з почуттів? Це ж не могло статися без Божої на те волі.

Софія звикла до того, що Івашка Тихновича у Львові слухали та чули. Тому, коли у перші дні ув’язнення коханий говорив їй, що бургомістр та римо-католицька верхівка просто мстяться йому за успіх, лякають, прагнучи забрати частину його статків, вона рішуче кидала:

– Віддай їм усе, що вони хочуть! Нехай лише дадуть нам спокій.

– Якщо попросять, то віддам. Бо вже маю найбільший скарб. Ти і наша родина – єдине, що має для нас значення.

Вона вдячно кивала, намагаючись зосередитись на тому, що дарувало їй надію.

– Не хвилюйся, серденько. Ми ще поборемось. Мій адвокат говорить, що звинувачення прокурора Матеуса Селеса, який називає наше співжиття святотатством, необґрунтовані. Ця справа не входить до компетенції львівського кримінального суду. Он у Вроцлаві були подібні випадки. Так ті люди не зазнали серйозних збитків.