Array Збірка - Львів. Пристрасті. Таємниці

Непомітно пролітали дні. Софійка дорослішала та розквітала. Бабуся Магда дедалі частіше звертала увагу дівчини на те, що її проводжає поглядом той чи той юнак. Згадані нею залицяльники були і робітні, і не сиділи без шматка хліба, й походили із хороших родин. А що ще дівці треба?

Софія ніяк не реагувала на подібні розмови. Хіба вона насмілиться сказати бабусі: «Мені так того треба, як діри в мості». До їхньої оселі то в одній, то в іншій нагальній справі вчащали молоді чоловіки. Ось тільки в присутності всіх тих кавалерів її серце вперто мовчало.

…Того вечора дівчина заклопотано кружляла навколо печі, готуючи овочеву зупу. Зачувши галас, вона визирнула до вітальні, де побачила пані докторову, яка емоційно про щось розповідала бабусі Магді.

– Пані Тихнович зробилося дуже зле, – упівголоса повідомила вона Софії, яка влетіла до кімнати розхристаною та блідою. – І де взялася ота нагла хвороба? Мій старий каже, що пані дуже слаба.

– Пані завжди були до нас вельми уважні. І чому з ними трапилося таке лихо? – бідкалася бабуся Магда. – Я зварю для дружини пана Івашка медовий узвар. Він обов’язково поверне їй сили.

Пані Тихнович так і не встигла скуштувати помічний напій бабусі Магди, бо ще до того, як на небі засяяла перша зірка, її душа відлетіла у кращі світи. Софія бачила пишну поховальну процесію, під час якої, за вірменським звичаєм, ноші з тілом померлої тричі піднімали та опускали на землю, аби люди мали змогу попрощатися з жінкою, яку любили та поважали у місті.

Софія знайшла поглядом у натовпі згорьованого сина пані Тихнович, якого їй хотілося пригорнути та втішити. Поряд із ним стояв пан Івашко. Під очима у нього залягли глибокі темні тіні. Софія віддала б усе на світі за можливість їх розвіяти.

За декілька днів по тому, випадково почувши від людей на вечірній службі в костьолі, що пан Тихнович шукає собі надійну служницю, Софія ледве дочекалася ранку й хутенько зібралася. Не порадилася ні з вуйком, ні з бабусею, яка могла накласти на її рішення суворе вето. Вона сама розпоряджається власною долею. І лише їй вирішувати, кому класти її до ніг.

Софія тривалий час кружляла поблизу кам’яниці пана Івашка, все не наважуючись покликати господаря. Біля широкої в’їзної брами, яка сполучала дім із господарським подвір’ям, голосно форкали коні, але не було видно челяді, в якої можна було запитати, чи вдома пан Тихнович.

Коли ж Івашко сам вийшов на вулицю, дівчина ледь не зіштовхнулася з ним біля дверей. Проклинаючи себе за незграбність, вона швидко відійшла вбік, звільняючи йому дорогу.

– Доброго ранку, Софійко! – відповів він без звичної посмішки.

– Доброго ранку! Я хотіла… Хотіла запитати… – голос Софії ще ніколи так не тремтів. І руки у дівчини геть задерев’яніли. – Я чула, що ви шукаєте служницю. Я маю досвід подібної роботи. Якщо ви мене візьмете, я буду дуже старанною.

Дівчина поспіхом проказала наперед заготовані слова. І перестала дихати. Раптом він повідомить, що вже когось найняв. Або подумає, що вона ще молода і не дасть ладу господарству.

– Софійко, для мене це велика честь. Тільки зараз із мене кепський помічник. Вам вистачатиме роботи. Я хвилююся, чи зможете ви з усім впоратися самотужки.

– Пане Івашко, я ніколи не боялася тяжкої праці. Повірте, я все зможу. Мені дуже потрібна ця робота, – наче випадково обмовилася Софія. Нехай господар думає, що вона шукає місце служниці через нестачу грошей. Аби лише не здогадався, чому їй запраглося працювати саме у нього.

– Я вірю, – м’яко відказав він. – Вірю. Тому повторюю, що найняти вас – це для мене велика честь.

Софія ніколи не забуде той день, коли вона вперше переступила поріг дому пана Тихновича. В оздобленні цієї пишної кам’яниці, яка чимось нагадувала дівчині лабіринт, її вражало все: масивні дерев’яні сволоки вздовж стін, прикрашені різьбленими малюнками, дубові меблі, оббиті кардибаном [16] Кардибан – тонка м’яка шкіра різних кольорів, вичинена і пофарбована за спеціальною вірменською технологією. стільці, столи, застелені коштовними східними тканинами, олов’яний та срібний посуд, картини на стінах. У центровій частині великої кімнати, під стіною, стояла довга тахта, перед якою стелився «килим-карпет». А над каміном висів великий портрет, із якого на Софію задумливо дивилася пані Тихнович.

У перші дні служби Софія пересувалася будинком ледь не навшпиньки, боячись зробити щось не те, завдати шкоди необережним порухом, чимось порушити порядок, заведений тут покійною господинею. Вона не наважувалася заходити до кімнати пані, в якій не можна було прибирати протягом семи днів, доки там горітиме свічка.