Array Збірка - Львів. Пристрасті. Таємниці

Вона повернулася до спальні, лягла в захололе ліжко і почала доводити собі, що поки все добре, і нехай так і буде, нехай не закрадається в серце забобонний страх втратити цю тиху радість, але сльози знову наповнили очі.

Він теж ліг, але заснув не одразу. Її сльози, плечі, що здригалися, відгукнулися в ньому хвилею жалю, сколихнули його почуття до неї. Він теж не бачив виходу. Навіть коли він закінчить інститут і почне працювати, нічого не зміниться: батько, як і раніше, буде невблаганний і твердий, як граніт. Бідна самотня шашка, вона не проскочить у дамки. Раптом він зрозумів: вона плаче, тому що й сама все це знає. А він… він нічого не може протиставити батькові, він же його надія, опора і єдиний спадкоємець. І якби не вона, що провела таємну межу між ними, то про такого батька можна мріяти. Ця людина була для нього ідеалом багато років: розумний, дбайливий, без повчань і моралі завжди цікавився всіма його справами, кращий друг і порадник, ще й удачливий у справах, наполегливий і справедливий. Усім кращим у собі він зобов’язаний йому, одному йому.

Уранці, одразу після сніданку, вона провела його до таксі, дбайливо поправила шарф на майже хлоп’ячій, хоча і з чоловічим борлаком, шиї. І ця шия, і те, як він ретельно й акуратно поголився, наповнили її ніжним розчуленням. Його голос вихопив її з блаженного стану споглядання:

– Не дзвони мені, поки я буду там… на турнірі. Коли звільнюся, я сам тобі зателефоную. Домовились? І пообідай, не чекай на мене. Тренер попередив, що у нас буде перерва на обід, я теж поїм разом з ними. Раніше п’ятої години не чекай на мене. Не сумуй!

Поспішно чмокнув у щічку і, на її величезне незадоволення, сів поруч з водієм: не доведи Боже аварія, найвразливіше і найнебезпечніше місце. Непомітно перехрестила таксі, що одразу поїхало, повернулася в номер.

І відразу стало й нудно, й порожньо, й навіть сумно, хоча сонце світило щосили, нахабно пробиваючись крізь щільну готельну фіранку. Згадала, що вчора за клопотами та радісними емоціями не зателефонувала Марку. Мерщій відкрила месенджер і прочитала його повідомлення: «Сподіваюся, ти дісталася до Львова благополучно?» – «Так, я на місці. Дякую за готель, у мене все нормально». На докладне послання не мала ні сил, ні бажання. Вирішила прогулятися містом, переодягнулася.

Звичайно, копія з перламутрової дошки Наполеона – гарний подарунок, вона повернеться додому та вигадає щось, а поки – вона посміхнулася своїм думкам – використає те, що пропонує це місто-ласун. Львів знаменитий своїм шоколадом? Знаменитий. Отож-бо!

Привітний огрядний чоловік, адміністратор чи шеф-кухар, у білій уніформі «Майстерні шоколаду» не здивувався її фантазії, напевно, приїжджих диваків тут вистачало, тільки шанобливо-серйозно підсумував, зацікавлено дивлячись в очі:

– Отже, білий шоколад і чорний шоколад. По дванадцять штук кожного кольору, і три набори з різним діаметром. За чотири години замовлення буде готове. Ви самі його заберете чи вам зручніше, щоб ми відправили за адресою?

– Ні, я сама заберу.

У неї з’явилися чотири вільні години. Вирішила проїхатись на екскурсійному паровозику і залишилася дуже задоволеною. Побачила і старовинну частину міста, і університет, гід у навушниках був ерудований, встиг розповісти багато цікавого за годину. Пройшла повз Порохову вежу, зазирнула в зброярню. Ось куди треба сходити з ним, він любить зброю, а тут така багата колекція! Від зброярні знову повернулася на площу Ринок, випила кави з круасаном, позаглядала в сувенірні крамнички, але нічого схожого на шашки там не знайшла.

А коли побачила мініатюрні шоколадні шашечки чорного й білого кольорів та уявила його здивування, то вчорашня радість знову наповнила її серце, і очікування його дзвінка не стало здаватися таким безпросвітно довгим.

У номері вона поклала коробки з шоколадом на помітне місце, на стіл, що стояв посередині кімнати. Була третя година, вирішила пообідати, хоча їсти не хотілося. Погода тішила, хитре сонце виманювало з номера на свіже повітря, переповнене пахощами весни. Навіть тут, у місті, відчувалася весна, її не могли заглушити ані шум машин, ані велелюддя і суєта.

Швейцар відчинив перед нею двері, вийшла і нерішуче зупинилася: повернутися до готельного ресторану, де і вечеря, і сніданок були досить смачні, або пошукати щось нове?

І тут відчула, як хтось узяв її акуратно, але досить міцно за лікоть. Різко війнуло чужим одеколоном, машинально хотіла вивільнити руку з чіпких хижих пальців, та вони стиснулися ще дужче, і біля самого вуха пролунав владний голос: