Христина Лукащук - Вояж, або Клуб одиноких сердець

Кров стигне в жилах, коли потроху, малесенькими дозами, аби краще засвоїлось, до мене доходить те, чого дуже давно, на найглибшому підсвідомому рівні, побоювалась і ретельно остерігалась. Наївно думала, що коли про це не мізкувати, на світ божий не витягувати, то – якось собі буде, а то й – узагалі минеться. Та воно, попри всі мої марні зусилля, не те що доходить, а й навалюється зі всією силою, на яку здатне лише щось дуже страшне і непоправиме. Поступово до мене дотирає, що це все-таки розпочався незворотній процес і дороги назад нема.

Рівно за тиждень у мене перша персональна виставка живопису «Інший берег» в галереї «Коралі». Це найкраща виставкова площа у Львові. Двісті п’ятдесят метрів професійно облаштованих залів. Аби виставитись в їхніх стінах всередині червня, довелося займати чергу ще минулої осені. Але воно того варте. Роботи навіть не дуже високого художнього рівня в цій галереї виглядають значно краще, ніж насправді. Треба погодитись, що це не так вже й маловажно.

Трохи хвилююсь, бо малювати почала не так вже й давно – півтори року тому. І хоч це – моя найпотаємніша дитяча мрія, я не була впевнена у власному результаті. В дитинстві все було інакше. Або значно простіше, або значно складніше – однозначніше, тобто. Тебе або любили, або ні. Ти або була слухняною дитиною, або ж – останнім бешкетником. Двоякості було мало, бо на це бракувало часу. Люди колись не заморочували собі голову нюансністю та іншими, на перший погляд, безглуздими речима як от дослуханням до себе, до внутрішнього голосу, до криків душі.

Та мені повезло. Моя мати була трохи іншою ніж всі. Ні, ні. Загалом вона була такою як всі, бо навіть якби їй й хотілось бути іншою, то не вміла б бути нею, бо то не така то проста штука та іншість. Бути іншою – це або потрібно такою вродитись, або дуже довго і вперто вчитись. Так от, моя мати була такою як всі, але іноді, під впливом чогось, ні їй, ні мені тоді не відомого, робила дивовижні, непояснювальні з першого погляду, речі.

Могла ні з того ні з сього, посеред білого дня, притулити мене до себе, погладити по голівці. Та тільки-но я, відчувши цю найменшу зміну в маминому настою, хотіла пригорнутись, вона відривала мене від себе й казала йти бавитись надвір, до дітей. Чому так було, не знаю. Якісь припливи ніжності находили на неї і, попри її волю, огортали з ніг до голови як ранковий туман. Рухи тоді її сповільнювались, лагіднішали і вона робилась така, наче щойно зі сну – тепла, дуже м’яка і завжди усміхнена. Ні, насправді, то була навіть не усмішка, а півусмішка. І тої півусмішки вистарчало, аби зрозуміти, що зараз мати обдарує абсолютно несподіваною та від того не менш щедрою порцією любові.

Могла, після повернення від кравчині, таємничо всміхаючись, принести мені невеличкий згорточок. І як правило той згорточок в моїх руках перетворювався то малесеньку сукеночку, яка кроєм і фасоном імітувала материну, то спідничку, про яку я давно мріяла, побачивши схожу на малюнках своїх книжечок.

Могла зліпити мені звірятко з тіста, коли готувала вареники. При тому неодмінно була присутня ота її півусмішка, яка й видавала чергову несподіванку.

Але те, що сталося одного разу, якраз перед Великоднем, перевершило всі мої сподівання. Час від часу, а особливо перед великими святами, до нашого селища приїздили міняйли. Великий віз, запряжений понурою конячкою яку здавалося життя на тому світі давно перестало цікавити. Та це не заважало її власнику завжди бути в доброму гуморі та вигадувати розмаїті приповідки-примовляночки від яких часами й вилиці дорослих жінок вкривалися червінню макових пелюсток, не кажучи вже про малих дітей.

Завжди було непереборно цікаво, зате не менш лячно, як приїздив цей особливий віз. Ще здаля, зачувши дрібноголосі дзвіночки, ми зі сусідськими дітьми гуртом висипали на дорогу, як горох з дірявого міха. Стаючи навшпиньки, намагались уздріти чим цього разу потішить міняйло-приповідник.

Дивовижним був той чоловік, що кожного разу з’являвся з нікуди. Дивний радше тим, що ніхто ніколи не знав звідки саме він появиться і коли саме. Для всіх було загадкою чи є в цього давно немолодого чоловіка, який, здавалося, вмів зупинити плин часу на якомусь десятку літ, дім, сім’я, діти. Що примусило сивочолого мужа займатись цією невдячною справою: їздити містечками й селами та вимінювати непотріб на… непотріб. А може був дивововижним ще й тим, що і для малого, і для старого однаково був обіцянкою щораз іншої таємниці чи хоч найменшого невеличкого чуда.