Христина Лукащук - Вояж, або Клуб одиноких сердець

– Що з ними робити? – розчаровано спитав чоловік, який перед тим вів мову про марнотрацтво, – також любуватися? – не приховував сарказму.

– Чому б і ні? – відповіла жінка в міській сукенці, але вже не так впевнено. Радше для принципу.

– Хочу, – вирвалось в мене ледве чутно.

Те слово було призначено для матері, яка чіпко тримала мене за руку, аби я не згубилась в многоликій юрбі. Та обернулись на той тихий зойк геть усі, мимоволі розступившись.

Запала мовчанка. Мати про щось думала. Всі розуміли, що в цю мить вирішується моя доля. А що це має бути саме моя доля, то в цьому геть ніхто не сумнівався.

Я знала, що відбувається в голові моєї матері. Я ж бо бачила як світилися в неї очі як побачила тую японськую порцеляну. Й досі світяться.

– Загортайте, прошу пана. Берем.

Натовп від несподіванки зітхнув, наче чобіт від натуги репнув.

– Ти що, Катько, здуріла? – зацитькали односельчани на мою матір, яку звали Катрусею, і аж ніяк не Катькою.

– Що тобі чоловік скаже? – Вдавались до, здавалось, більш дієвих погроз.

– А що мені чоловік? Я свого розуму не маю, чи що? – сміливо відбивала напади мати.

Сміливою вона робилася лише тоді, коли дивним сяйвом засвічувалися очі. Коли… дуже чогось вже їй хотілося.

– А гроші? Гроші ти свої маєш? – в’їдливо питала жінка, що стояла праворуч від нас з матір’ю і зачаровано водила очима від одного учасника надзвичайної події до іншого.

– Еге ж, маю. На те у мене своя голова аби мати, – відрубала мати їй, а заразом і всім, хто ще тільки думав вступити в полеміку чи взяти її на кпини.

Мандрівний чоловік продовжував всміхатися самими очима. Ніжно взяв до рук ті диво-кретки. Потримав якусь мить, начебто прощався і почав загортати в сірий, проте дуже тонкий папір, який при цьому урочисто хрумтів і створював настрій свята. Натовп цю захопливу процедуру спостерігав в цілковитій тиші, не зронивши і пари з уст.

Як тільки-но згорточок опинився в мене в руках, я розвернулась і зробила відчайдушну спробу втекти. А раптом хтось з них передумає: мати, або таємничий чоловік. Та саме голос цього чоловіка мене й спинив.

– Стій! Тут для тебе ще щось маю, – і поліз долонею у внутрішню кишеню маринарки, яка, здавалось, ніколи не бачила мила.

За мить вийняв якусь картку. Довго на неї дивився, наче роздумував чи добре чинить, але все ж одірвався і простягнув мені.

Я стояла уже далеченько, тож простягти руку не мала змоги. Жіночка в ситцевій хустині, що стояла найближче до воза вхопила картку і простягла її чоловікові, що стояв ближче до мене. Той чоловік протяг її жінці в міській сукенці, а та простягла мені. Кожен хотів власноруч долучитися до незвичайної події, аби понести зі собою хоч згадку про причетність до кольорового дива.

Це була листівка зі зображенням танцівниць, роботи самого Дега, виконана такими ж пастелями як і мої. Господи! Як гарно, подумала я тоді і благоговійно притулила до грудей цю неймовірну красу. Ні про цього всесвітньовідомого імпресіоніста, ні про багатьох інших я в той час звичайно нічого не знала, але вже тоді відчула – це те, до чого варто прагнути.

Прибігши до дому, миттєво забралась на піч і сховалася в найдальшім куточку від усього світу, від щастя і самої себе. Шпарка була такою маленькою, що я могла лише лежати. Мої кретки, які я дорогою встигла розгорнути, звільнивши їх від паперу, лежати коло мене і я, намацавши їх рукою, гладила, мов улюблене кошеня.

Декотрі кольори з тої пачки в мене ще й досі є…

Так от, повертаючись до сьогодення не можу позбутися почуття вдячності і неабиякого подивляння матері. Хто зна чи я би так зуміла. Я ж як ніхто знала як сильно вона любила посуд. Мені видається, що вона й досі часами згадує про той кавовий сервіз з японської порцеляни.

Попри патетичну назву, мої роботи з доволі простими сюжетами – оголені жінки в розмаїтих ракурсах і позах. Двадцять одна дівчина дивиться на тебе своїми глибокими очима з трохи відчуженим поглядом. Восновному малюю свою доньку. Їй вісімнадцять. Ольця уже дівонька нівроку – вища від мене на цілу голову. Тонке тендітне тіло. Ще по дівочому незграбне, але вже відчитуються звабливі фрагменти. Саме це й хочеться передати пензлем – дорослість з дитячим подихом.

Сиджу в майстерні на останньому поверсі сецесійного будинку на вулиці Академіка Павлова і терпну. Роблю спробу запросити на відкриття виставки, так званий вернісаж, своїх друзів та знайомих. Власник галереї мені нарадив. Казав, що тоді більша ймовірність, що хтось взагалі прийде крім, звичайно, фуршетників. Це особлива і незмінна складова свята такого штибу. Фуршетниками стають за покликанням душі. І не має значення чи ти маєш вищу освіту чи ні, чи є в тебе дах над головою, фах в руках, сім’я, діти – це не основне. Любов до прекрасного, богемне товариство, дармове вино, цукерки і фрукти – ось що об’єднує людей, здавалось би з необ’єднувальними інтересами.