Христина Лукащук: Вояж, або Клуб одиноких сердець

Боюся, що одразу стану поза контекстом цього світу. Що про мене геть усі забудуть, викреслять з життя, з телефону. Що ж це виходить? Поки була самотньою, поки тільки мріяла, ілюзувала про ідеального чоловіка, то все було добре. Були подруги, друзі, була робота, гроші. Не було лише особистого щастя.

Нестримно захотілося кави. В своїй майстерні, яку облаштувала з однокімнатної квартирки, маю малесеньку кухоньку, мініатюрну лазничку, де душ висить над унітазом під самісінькою стелею, а замість коридорчика – велика геть стара тридверна шафа, через середні стулки якої й можна потрапити до єдиної кімнати. Стіни, меблі – все помалювала білим кольором. Щоб не було так скучно і стерильно як у лікарні – де-не-де розмістила диво-квіти та диво-птахи в народному стилі. А чому ні? Колись жінки що, були дурнішими? Ні. Думаю, вони добре знали, що робили, вбезпечуючи себе, свій дім і усю родину прадавніми оберегами. Тим паче, що для того аби намалювати ті квітки спеціальної освіти не вимагалось.

В прозорих слоїках з корковими затичками моя улюблена кава, гіркувата на смак. Ті бутлі мама таргала зі самого Парижу. Треба ж досі мати такі сентименти до баняків… Дві ложечки з чубком темно-коричневого, майже чорного порошку заливаю окропом. Неймовірно збудливий аромат негайно покращує мій настрій. На дні шухляди почата плитка чорного шоколаду.

Так, були тоді одинокі вечори, були холодні ночі в порожньому німому ліжку, коли навіть місяць за вікном повертався до мене спиною, але не було так якось щемливо незатишно. Я заплуталась. Бо насправді саме тоді й була самотньою, але не почувалась так одиноко. Десь на самому денці втомленої душі жевріла надія… Тепер же, коли все розставлено по місцях, тієї надії більше нема. Зникла. Розтанула, мов цигарковий дим.

Кладу в рот кавальчик чорної чоколяди, слухаю як вона тане, розкриваючи один за одним всі до одної нотки чудового смаку, який доповнюю малесеньким ковтком контрастно кислої гарячої кави…

Смачно.

Моделюю свої зустрічі з колишніми колежанками. Цього ж мені ніхто не може заборонити?

Ірка.

Товчеться на двох роботах. Троє хлопців ходять до школи, чоловік зі своїм минулим і безліччю скелетів в шафі. Ірка вихудла на ніц, самі очі світяться як дві зірки, що от-от блимнуть востаннє і… згаснуть. Вони винаймають на краю міста куце житло, яке трішечки більше від моєї майстерні.

– Ірко, але ж ти вихудла! В тебе ж такі гарні цицьки були колись, – не втримуюсь кожен раз як її бачу.

– А ти б не схудла! Добре, що взагалі на ногах тримаюсь. Через день мушу баняк борщу зварити, вареників дві стільниці. Але то все хлопи… Їх тістом не задуриш. М’яса їм давай. А за що я їм того м’ясива накуплю, як тільки-но старшим куртки зимові покупляла. Добре хоч чоботи на секонді знайшла – все ж дешевше, а середній, який за старшими все доношує постійно плаче, щоб і йому хоч раз щось нового купили.

– Еге ж, – мимрю я щось незрозуміле, бо все нібито так, але…

– А ти як? Далі сама? Не журися, може то й на краще, зате ти добре виглядаєш, – вспокоювала вона мене після доброго келішка вина.

– Чи я знаю? Вже й сама заплуталась в тому краще-некраще… В тебе хоч який-неякий, але чоловік все-таки є, а в мене навіть нема кому жарівки вкрутити, – до кінця все-таки не вірила її проблемам.

– Жарівку електрик може вкрутити, ти що, не в місті живеш? Жек тобі нащо?

– Сама не знаю. Та то я про жарівку так, до слова. Але іноді хочеться…

– Інтиму? – підказує.

– Може й інтиму. Але скоріше хочеться притулитись…

– Ти думаєш я можу притулитись? Як тільки притулюсь – вагітна. То я тепер навмисно подовше на кухні засиджуюсь – чекаю поки засне. Бо пеленки знову на мої плечі ляжуть.

– Твоя правда – нехотячи погоджуюсь я, але все одно тихцем мрію про свого ідеального чоловіка.

Так було колись.

Що б їй могла сказати при зустрічі сьогодні?

Що все маю і що чоловік й жарівку вкрутить й притулить коли тільки-но схочу. Про що тоді розмовляти? Як у мене все гладко та гарно? Що пішла з ненависної роботи, де шеф доводив до сліз мало не щодня своїми причіпками, а я терпіла, бо боялася бути звільненою і опинитися на вулиці. Хто ж платитиме за комунальні? Хто подбає за мою дитину? Що займаюся тепер тим, про що мріяла в дитинстві – малюю. Що хочу запросити її на свою першу персональну виставку?

– Ірусько, приходь до мене на відкриття виставки.

– Коли? Якщо вихідними, то вже кажу – не можу. Нема з ким дітей лишити. Якщо в будний день, то мушу точно знати коли саме. Може нічне чергування випасти. Могла б і помінятись, але може ще колись треба буде бульбу копати, то вже ніхто не схоче.