Бо якимось дивом, попри речі першої необхідності, як от: туалетне біле мило, яке пахло лавандою і шубами зі справжнього хутра, ситок від малого до великого, дерев’яних товкачиків, терок, віників, полумисків з фаянсу завжди мав щось незвичайне. Для всіх було несподіванкою, коли, вже на сам останок, витягав зі глибоченного дна пошарпаної шматяної торби дбайливо загорнутий пакуночок. Саме в цю мить і старому, і малому серце в очікуванні чуда сповільнювало своє биття. А раптом зараз хтось угледить кавальчик своєї мрії. Ніхто не знав що напевне хоче побачити, але в усіх було тверде переконання, що якимось шостим чуттям обов’язково впізнають річ, яка має належати винятково йому.
Справді, ще не було такого, аби хтось між собою сварився чи чубився за ту цяцьку з дна торби. Все вирішувалося банально й просто: у правдивого власника, вірніше у тієї людини яка от-от мала стати власником таємничо загоралися очі, примружувались повіки, повільно піднімались і випростувались вперед руки, натовп заворожено, наче за командою розступався і щасливий власник опинявся сам на сам з приготованим для нього подарунком долі (це якщо не вважати, що певну кількість кілограмів старого одягу все-одно потрібно було віддати).
Старий чоловік щасливо всміхався, брав до рук таємничу річ, гладив її зі всіх боків, наче заспокоював мале кошеня, в якого з тої миті з’являвся інший господар. Дивним було також те, що не менше задоволення від щасливого власника отримували й ті, хто ставали свідками здійснення чужої мрії. Десь глибоко в душі кожен вважав, що колись мандрівний чоловік витягне щось і для нього.
Цього разу міняйло також поліз на самісіньке дно торби, дістаючи завітний клуночок. Юрба завмерла, сповільнюючи дихання. Кільканадцять пар очей безвідривно стежили за вправними рухами немолодого чоловіка, наче той був циркачем і з порожнього циліндра мав витягти кроля за вуха. Як би там не було, але той порцеляновий сервіз для кави, який з’явився в руках міняйли справив ефект не менший. Повільно розгортав білі шматинки, виймаючи порцелянові, майже прозорі тарілки від кавового сервізу. В кількох жінок одразу запалилося чаруюче сяйво в очах.
Ніхто не знав що таке кава, бо в нашому селищі тоді пили лише чаї та цикорієвий напій, який моя бабця вперто називала кавою.
– Що то є?
– Мабуть, сервіз.
– Та яке. Що не бачиш яке воно малюське?
– То й що? Може то для дітей?
– Чому б ні? Я чула, що колись пани вмисно такий посуд для своїх дітей замовляли, аби з малечку прививати гарні вподобання, – втрутилась моя мати, можливо, з затаєною надією, що таким чином позбудеться конкуренток. Бо хто захоче для дитини так тратитись? В селі інший менталітет.
– Та такого бути не може, – заперечила огрядна жінка, стискаючи в руках вузлик з чоловічої хусточки до носа (саме там, мабуть, тримала усі свої заощадження, бо завжди можна було доплатити готівкою, якщо раптом бракувало шмаття), – скажіть, добродію, що маю рацію, – з надією в голосі звернулась вона до подорожнього.
– Еге ж, – охоче визнав той, всміхаючись самими очима, – то є японська порцеляна для кави, – авторитетно прорік чоловік і у всіх відразу відпали усі сумніви, що саме так воно і є насправді.
– Що ж нього пити? – не стримався мужчина, який даремно намагався приступитися до воза і якого жінки кожен раз відперали ген на сам зад.
– А що? То одразу треба щось пити? Хай би так стояв – для краси, – відповіла йому молода жінка, вбрана в міську сукенку, від того видива закотивши очі.
– Та йди – таке марнотрацтво, – обурився чоловік. – та за ті гроші можна… можна… – похапцем додавав про себе якісь цифри, закинувши назад голову, – можна купити двадцять тарілок з жовтою квіткою, десять горнят з червоними цятками, білий полив’яний баняк і чугунну гусятницю в придачу.
Мандрівний чоловік, згоджуючись, кивав головою.
Ті суперечки ще довго б продовжувались, якби міняйло ще раз не поліз до торби. Юрби вмить замовкла. Що ще чекало на них, коли все вже стояло на видному місці, вилискуючи новісінькими боками до сонця?
Щось зовсім пласке і завинуте в обгортковий сірий папір. Розміром нагадувало стільницю, на якій мати різала хліб.
– Що там? Що там? – Чулося приглушене, бо мовчати в нікого вже не було сили.
– Ух, ти! – вигукнули всі в один голос.
На самому чубку піраміди з розмаїтих дивовиж з’явилося ще одне чудо – набір новісіньких різнокольорових креток. Стільки кольорів разом ніхто в селі за все своє життя вкупі не бачив. Та що з того, що не бачив – навіть і не здогадувався, що їх так багато. Одного червоного там було сім відтінків.
Читать дальше