Христина Лукащук: Вояж, або Клуб одиноких сердець

– Встигнемо, – спокійно, з делікатними, ледве вловимими нотками самовпевненості. – А ні, то хай зачекають. Ти ж знаєш, у них жодного іншого виходу.

– А якщо відмовляться від співпраці? – лоскотала я собі нерви.

– То й що? У нас повно роботи. А ті мудрагелики за кілька місяців повернуться, але це буде коштувати їм значно дорожче. Ти зрозуміла? – жінка дивилась мені просто в очі, наче хотіла впевнитись, що я не піддамся на вмовляння, а таки зроблю як вона каже.

– Так, звичайно, – запевняла я свою знайому, ствердно киваючи головою. – Аякже. Що тут не зрозумілого?

Слова жінки медом єлейним лягали мені на душу, бо від тієї впевненості з якою вела справи моя подруга віяло спокоєм, затишним майбутнім, переконливим вибором і… банальним бажанням жити.

За короткий час, як тільки-но вдруге вийшла заміж, я поступово один за одним відмовилася від нових замовників. Поодинокі прогалини залишались зі старих справ і для нас обох зі Стефанією Мар’янівною було очевидним, що як тільки-но закриємо останнє питання, то більше нічого так міцно нас не зв’язуватиме.

Ось і воно.

Картини, а тим паче аматорські, Стефанію Мар’янівну не цікавили. Та й зрештою вона цього не приховувала. Більше десяти років спільних успішних проектів цього не позволяли. Відвертість і повага – це те, що нам залишилось в спадок від плідної співпраці.

Ото й усе.

Гірко.

Андрій-евакуатор.

Познайомилась з цим чоловіком за дивних обставин. Або й не дивних. Колишній хлопець обіцявся полагодити батьківську автівку, аби я могла собі їздити у справах, або дорожче продати. На той час мені давали за неї 900 доларів. Та колишній хлопець переконував, що якщо її як слід відрехтувати, то можна продати значно дорожче. І він особисто тим ремонтом може зайнятись. Звичайно не особисто, ремонтуватиме хороший майстер але під його пильним керівництвом. Казав, що то буде подарунок за найкращі хвилини життя, проведених поруч зі мною. Еге ж. Я в це безперечно не повірила (в те, що він залагодить той ремонт безкоштовно) і дала йому чотириста зелених – суму, якої б мало старчити на поточний ремонт. Радше для годиться, аніж з переконань, хвилю поламавшись, гроші взяв і… пропав аж на рік.

Коли ж батьки напосіли на мене і я приїхала забирати свою автівку, то виявилось, що вона не тільки не відлагоджена, а розібрана на дрібні кавалки. Тож і й довелось викликати евакуатора. Не залишати ж все колишньому?

По дорозі я так гірко плакала, не так за грошима і автом, як за тим, що той чоловік в черговий раз з мене насміявся і виставив до вітру. Водій виявився молодим хлопцем і аби хоч якось мене втішити запропонував купити розібрану машину.

– Дам вам, пані, чотириста доларів.

– Але ж самі тільки документи на автівку коштують більше, – від несподіванки перестала плакати. Йому таки вдалося мене заспокоїти. Вірніше ввести в ступор. Але ж плакати все ж перестала.

– Добре. Тоді шістсот. Це моя остання ціна. Знаєте скільки коло неї роботи? – намагався розжалобити мене молодий водій.

– Хай. – Я не уявляла як маю пояснити батькам вигляд машини. Ще більше не уявляла що маю робити з такою кількістю металу на їхньому ж подвір’ї.

Йому точно ані я, ані мої картини не потрібні.

Номер телефон не витираю, бо раптом згодиться чиюсь машину відтранспортувати, чи перегнати в інше місце. Львів то таке місто де всюди добре мати знайомих. І серед евакуаторщиків також.

Минаю.

Аскольд-гінеколог.

Цього кликати не буду. Досить того, що й так знає мене зі середини як ніхто інший. Хоч буває, що саме медики цікавляться мистецтвом на досить професійному рівні. Мені подруга розповідала. В неї батько скульптор, вона знає. Відкладу на потім…

І отак перегортую одне за другим ім’я в телефонній книзі і мало не плачу. З тих подруг, з якими достатньо коротала вільні хвилини нікого не залишилось. А решту – то так як з евакуаторщиком – не витирають мого прізвища, як і я їхнього, бо раптом згодиться.

З того часу, як покинула співпрацю зі Стефанію Мар’янівною, все рідше до мене хтось телефонує у справі. Все частіше помиляються номером. Навіть кавалери, які колись телефонували навіть серед ночі наче забули про моє існування. Єдиний хто з цього тішився – мій чоловік.

Відклала телефон на журнальний столик. Я забрала його зі старої квартири і власноруч розмалювала моїми улюбленими квітками-рожечками. На ньому акуратно поскладані білі тюбики з олійними фарбами, розчинники, скляний фужер з десятком пензликів. Стільниковий апарат виглядає чужорідним тілом в цьому антуражі. Я б його давно викинула, але боюся.