Христина Лукащук: Вояж, або Клуб одиноких сердець

В моїх руках старенька «нокія» (не люблю сучасних апаратів – в них сам чорт голову зломить), яка дозовано: згідно алфавітного списку видає усіх моїх друзів та знайомих, занесених в електронну книжку телефону протягом останніх п’ятнадцяти років.

Аліна.

Ми знаємося більше п’ятнадцяти літ. Здається, ще нещодавно здибалися мало не кожного дня. І по справах, і приватно. Знаходили час, можливість, кілька гривень на каву, а то й на суші. Гарно було. Душевно. Аліна трішечки старша від мене. Завжди було цікаво її слухати. Поринала в якийсь інший невідомий мені світ. Тоді здавалося, що після розмови з нею, після її оповідей в мене є шанс. З’являлася надія, що зможу щось поправити, змінити.

Довгі гудки… чекаю. Ніхто не піднімає слухавки. Не знаю що й думати. Тримає телефон в кишені пальта, а сама на кухні гримить баняками? Чи забула його в торбі, а сама дивиться якесь «мило», поки чоловік не прийшов з роботи і не застав її за цим малоінтелектуальним заняттям? Чи може як всі решту не хоче піднімати слухавку, побачивши моє ім’я на моніторі.

Мабуть, доведеться пояснити, що ж все-таки відбувається. В першу чергу собі самій.

Після того як я вийшла заміж (вдруге), рівень моїх друзів, особливо подруг, різко знизився, змілів, немов низька вода в річці після кількарічної посухи. Спочатку я не хотіла в це вірити, не хотіла цього зауважувати, з цим миритися, але дедалі менше подруг відповідало на телефонні дзвінки і мені зрештою довелося визнати – їхня взяла.

З Аліною нас зближувала в основному особиста тематика. Вона жалілася на невирозумілого чоловіка, я її уважно слухала і… з усім погоджувалась. Сама ж бо щойно розійшлася з нестерпним, егоїстичним, безсовісним представником чоловічої статі. На мій крок подруга не наважувалася (троє діток як не як), але й миритись було годі.

– Я втомилася бути йому прислугою. Він що? Не розуміє, що я також людина? Що мені також хочеться піти з подругами на келишок вина, що я також хочу потрапити на прем’єру до Опери? – мов фокусник діставала з і самої глибини ображеної душі найболючіші запитання.

– Твоя правда. Крім того, що ходиш до праці, мусиш готувати їсти, прати, церувати шкарпетки, бавити дитину, краще виглядати від його співробітниці, вдвоє молодшої від тебе, – вторувала я подрузі.

В своїх бідах ми виявились допасованими до себе, мов музичні інструменти, які своєю гармонією звучання досконало розкривають основну тему талановитої симфонії.

Після другого заміжжя я вже не так легко згоджувалася з судженнями Аліни щодо її ущербної половинки, та й чоловіків в цілому, бо вдома мала зовсім інший, прямопропотилежний приклад мужчини. Роман аж ніяк не нагадував того бездушного, лінивого, флегматичного потвора з яскраво вираженими рисами зародкового інфантилізму, якому ми з подругою, не приховуючи майже фізичної насолоди, завзято перемивали кісточки.

АааааСтефанія Мар’янівна.

Давня знайома. Стоїть по списку другою, бо спереду кілька літер «а», щоб завжди була під рукою.

Навіть не знаю, чи маю право назвати її подругою, бо попри вкрай теплі стосунки (ми навіть відпочивати їздили разом) в нас доволі велика різниця у віці – майже двадцять років. Так, звичайно коли це різниця між чоловіком і жінкою, то це вважається нормою (особливо коли жінка молодша від чоловіка, а не навпаки), але між жінками…

Гудки. Чекаю досить довго навіть для того аби добігти з кухні до передпокою, аби в повному безладі жіночої торби нарешті знайти свій телефон, аби докурити цигарку, попрощатися з другом, купити сир-масло…

Все одно мовчить.

Мабуть на діловій зустрічі.

Зі Стефанією Мар’янівною у нас дуже довірливі стосунки. Це все тому, що наше знайомство починалось з ділових стосунків. Перша справа нам вдалася легко і безболісно, друга також. Ми заробили трохи грошей і стали потрібною одна одній. Дуже швидко сформувався чіткий розподіл праці. Я знаходила замовників, готувала матеріал, а моя знайома все швидко і грамотно вирішувала. Безумовно за таку оперативну і професійну роботу нам віддячувались відповідними сумами. Приємно було не рахувати грошей, аби купити собі ту чи іншу річ. І все це відбувалося без особливих надривів та головних болів. Співпрацювати з цією жінкою була одна насолода.

– Поїхали до Риму. Є гарна подорож на два тижні, – іноді між замовленнями пропонувала мені Стефанія Мар’янівна.

– Чому б і ні? А встигнемо віддати документи замовникам? – перепитувалась я радше з ввічливості, аніж з цікавості. Наперед знала відповідь.