Наталка Ліщинська - Львів. Спогади. Кохання

Ялинку в родині Демчуків прикрашали завжди на Святвечір. Шостого січня. Новий рік зустрічали тринадцятого числа, на Василя. Збігали роки, але традиція залишалась незмінною. Наближався Новий 1954-й рік за старим стилем.

Зіра і Дзюлька – так лагідно в сім’ї називали Зоряну та Андріянну – уже давно вдягли свої парадові суконочки й носилися по квартирі, намагаючись скрізь бути корисними. Гарне вишукане вбрання зшила їм мама Стефа цієї весни, до першого Причастя. Білий атлас, шовкове гаптування, неймовірно крихкі на позір коруночки у вигляді сріблястих крижинок оздоблювали рукави та комірці. Дівчатка з нетерпінням чекали на тата, що ось-ось мав прийти в товаристві з пухнастою зеленою гостею. Передчуття різдвяних дивовиж, що неодмінно трапляються в такі особливі зимові вечори, заповнювало дитячі серця теплими хвилями рафінованого щастя ще з самого ранку, щойно розплющили очі після сну. Сестри метушились і заглядали в кожен закуток, шукаючи собі заняття. Уже допомогли мамі наліпити вушок до борщу, протерли для вечері порцелянові тарілочки, що їх бабуся Василина дбайливо дістала з верхньої полички креденсу; перебрали й склали в куферку всю постіль, дістаючи новий комплект для Антонихи – одинокої маминої коліжанки, яка нині після вечері залишиться в них ночувати. На гостину ще мав завітати давній друг родини – старий кава`лєр і впертий одинак пан Місько. Щороку на свята Демчуки – начебто ненароком – зводили докупи цих двох ще не прилаштованих у сімейне гніздечко людей, щиро сподіваючись, що ось саме цього разу в них щось складеться та зв’яжеться докупи. Антониха була не проти. Але Місько мав одну надто велику ваду. Був скупий у найгіршому прояві цієї кепської риси. Мабуть, саме вона не давала чоловікові сміливості взяти на себе відповідальність у такому поважному рішенні, як одруження. Скупість часто вводила його у незручні ситуації, але він нічого не міг із собою вдіяти. Коли йшов у гості, то завжди з порожніми руками. Уже в дверях кривив пику й дуже бідкався, як, мовляв, щойно був у магазині, а там усе квасне, гірке й недобре, усе скрізь прострочене й несвіже. Стефа зі Степаном лише непомітно переглядались і ховали посмішки. У душі вони любили цього дивака – давнього друга їхньої сім’ї. Був смішний і дотепний, добрий та люб’язний. Міг допомогти працею чи вчинком, якщо тільки це не стосувалось пуляреса. Антониху ж було дуже шкода як жінку. Ані чоловіка не мала ніколи, ані дітей. З кожним роком плин часу був їй не на користь, а шанси вийти заміж та народити малючків зменшувались на ніц. Цього року Демчуки вирішили ставити питання ребром і силоміць штовхати впертого Міська до шлюбу.

Літаючи з кімнати в кімнату в передріздвяній метушні, Зіра й Адзя безупинно дбайливо розправляли долоньками спіднички своїх білосніжних сукенок та затягали й без того міцні вузлики невагомих гафрованих кокард на грубих, охайно виплетених косах. Ах, що це було за вбрання! Той світлий травневий день, який чомусь пригадався тепер, ще й досі ніяк не міг вивітритись із піднесених спогадів, щодня нагадуючи про себе урочистою знимкою, що висіла на найчільнішому місці у вітальні. Та були в той день і хвилини панічного страху…

Спогад…

Щонеділі в маленькій вітальні пані Нагорнячки збирались діти, ровесники Андріянни та Зоряни. Без особливого розголосу на певну годину їх туди приводили батьки. Разом дітлахів було аж семеро. Усі збирались і чемно чекали на двох монахинь, які таємно приходили сюди одразу після недільного богослужіння, аби навчити хлопчиків та дівчаток усім необхідним премудростям до першого Причастя. Нагорняки мешкали на тихій львівській вуличці Декарта, що наче у паралельному вимірі відлюдькувато завмерла посеред галасливої міської суєти, в будинку, де, крім них, у двох сусідніх квартирах мешкали стареньке подружжя євреїв та літня одинока вдова, полька.