Кемерон Доукі - Усі жінки - відьми. Фатальне кохання

Спочатку була тільки темрява.

«Але ж ні, це не так», — подумалося йому.

Було вкрай важливо все точно пригадати, настільки точно, наскільки взагалі здатна людина. Хіба ж не для цього вона має розум? Хіба ж не власним розумом людина упорядковувала навколишній світ і керує ним? Якщо від початку він сфальшує, то хіба ж не зрадить він самому собі?

Мусило бути щось ще до настання темряви.

А до темряви був лише біль.

І був цей біль вдивовижу сильним та нестерпним. Вдивовижу, тому що йому самому було дивно — як він витримав його і не помер. Цей біль вразив його несподівано як блискавка — охопив його тіло і свідомість, наче сталевими лещатами. Він мав бути готовим до цього. Він зробив спробу ці лещата зламати. І не зміг. І так було безліч разів.

А ще цей біль був дивовижним. І це жахало його найбільше.

Отой біль повнився кольорами. Такими сліпучо-яскравими. А потім раптом настала темрява. Але до того біль, що буяв розмаїттям кольорів, різким ударом встромився у кожне нервове закінчення його тіла і повністю позбавив здатності рухатися. Наче цей біль був розумною істотою і навмисне розшукав і уразив кожен нерв.

А потім біль відпустив його так само раптово, як і охопив. Мозок його наче зависнув у темній порожнечі. Скільки так тривало — він і гадки не мав. Але коли він нарешті почав прокидатися і приходити до тями, виявилося, що зі свідомістю до нього повернулися й кольори. Але цього разу вони не завдавали болю. Та невдовзі він відзначив, що кольори анітрохи не втратили здатності робити йому зле.

Він наче потрапив у больову пастку. Наче кольори — то велетенське павутиння, і він, як та муха, мав нещастя у ньому заплутатися. І хоч як би він не пручався, як би він не намагався відвернути лиху долю, вивільнитися йому не вдавалося. Це було наче пекло наяву. Один з досі небачених різновидів. І йому було невтямки, чому він і досі не з'їхав з глузду.

Але цього не сталося. Натомість почало з'являтися щось нове — поволі, мало-помалу. Щось абсолютно неочікуване.

У нього зажевріла надія.

Вороги не здолали його. Може, він і зазнав поразки, але аж ніяк не остаточної. Настане день — і він звільниться із цієї в'язниці. Обов'язково. Бо розум його не згас, розум працював. Потужно.

Досить потужно, щоб врятуватися, — це найголовніше. Досить потужно, щоб вижити і не загинути. Він збагнув свою помилку, зрозумів, як їм вдалося заманити його в пастку, второпав, яку частку його єства вони використали і спрямували проти нього самого.

Він був нетерплячим, відданим бажанню досягти всього і відразу, чинити тільки на власний розсуд, тільки за велінням власної волі. Але тут, у темряві, він мав час — час, яким вони його забезпечили, спіймавши у ці прекрасні тенета болю. І тепер він використає час якнайкраще.

І він навчив себе терпляче чекати, як та муха в павутинні, що намагається поволі виплутатися з нього. План дій той самий, хоча варіантів — нескінченна кількість.

І хоч скільки б йому не довелося отак чекати, колись він таки вивільниться і віддячить їм. І коли нарешті це станеться, серед живих не залишиться жоден з них.

— Слухай-но, — мовила Пейдж Метьюз, — мабуть, я маю проблему.

Фібі Холівелл, стоячи посеред вітальні вікторіанського будинку Холівелл Менор, що тепер був домівкою клану Холівеллів-Метьюзів, обернулася і поглянула на молодшу сестру. Пейдж зупинилася на порозі, узявши руки в боки.

— У тебе проблема? — спитала Фібі. — І саме зараз?

— Саме зараз, — ствердно кивнула Пейдж. — Ідо того ж дуже велика проблема.

Фібі придушила бажання співчутливо зітхнути. Їй дуже хотілося допомогти Пейдж, але гіршої миті годі було й шукати. Фібі збиралася на свято і від нетерплячки вже ледь не підстрибувала.

Збираючись з думками, Фібі взяла з кушетки чорну шовкову шаль і накинула її на оголені плечі. Сріблястий візерунок на шалі загадково поблискував у світлі лампи, прекрасно доповнюючи чорне вечірнє вбрання Фібі: ідеально облеглий відкритий топ і довгу хвилясту сукню. Ніде правди діти — вигляд вона мала бездоганний.