Брюс Кемерон: Ідеальне Різдво для собаки

© W. Bruce Cameron, 2020

© Depositphotos.com / feedough, обкладинка, 2021

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», видання українською мовою, 2021

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», переклад і художнє оформлення, 2021

Сандер розплющив очі і прислу́хався до свого тіла – чи, бува, не зникли його звичні болі? Ні, все на місці – біль у шістдесятисемирічних колінах, що його подарувала чоловікові робота укладача килимового покриття, на якій він працював під час навчання в університеті. Біль у вражених артритом пальцях. Біль у попереку, який посилювався, коли він щось підіймав, коли чхав, коли ворушився чи, навпаки, не ворушився.

Ніхто не казав йому, що старість – це так боляче .

Сандер повернув голову і на якусь мить дозволив собі повірити, що купа подушок на іншому боці матраца – це силует його дружини, яка мирно дрімає. Жива і здорова. Але він надто довго вдивлявся в обриси, і його накрила хвиля ще одного звичного болю, сильнішого за решту. Барбара померла понад два роки тому.

Чоловік устав і пройшов до ванної кімнати, де, як йому інколи здавалося, він проводив більше часу, ніж у ліжку. Коли ж, шаркаючи, повернувся до спальні, щось по-новому кольнуло його зсередини, і чоловік сів на краєчок матраца, насуплено масажуючи груди над серцем.

– Це щось новеньке, – пробурмотів він.

Його пес Вінстед заворушився на підлозі, почувши голос Сандера. Собака підняв голову і втупився у передранкову темінь.

– Коле, наче гострим ножем, – поскаржився чоловік псові.

Мабуть, щось у Сандеровому тоні стривожило Вінстеда, бо він повівся трохи незвично для вже дорослого, дев’ятирічного вовкодава, коли підвівся, підійшов до хазяїна й поклав голову йому на стегно. Чоловік нахилився і лагідно почухав собаку за вухом, а Вінстед вдячно притулився до його руки.

– Хороший хлопчик, – прошепотів Сандер, затим глибоко вдихнув і задумливо видихнув. – Господи, як же я сумую за нею. – Він глянув на купу подушок.

Запала довга тиша, у якій було чутно тільки приглушене гудіння радіоприймача на столику біля ліжка.

– Я б усе зробив так само, – нарешті промовив Сандер до свого пса. – Вона мусила лишатися вдома, і вона померла в нашому ліжку, як і хотіла. Я ніколи не розказував їй про те, скільки він коштував, цей домашній догляд, чи про те, що я одразу продам будинок, коли її не стане. Вона ніколи б цього не дозволила. – Він переключився на друге вухо собаки, і Вінстед підставив під чухання інший бік голови. – Я не міг дозволити їй померти в лікарняній палаті.

За якийсь час Сандер насилу підвівся з ліжка й сів у свій великий реклайнер [1] Крісло з відкидною спинкою та підйомним підніжком. – Тут і далі прим. пер. – один із небагатьох предметів, які він забрав із собою, переїхавши жити до синової родини. Чоловік приклав руку до граудей і почав робити глибокі вдихи, намагаючись з’ясувати причину болю. Вінстед повернувся до своєї собачої лежанки й зі стогоном на неї завалився.

– Що ж, – уголос промовив Сандер. – Мабуть, це воно.

Нічого не розуміючи, Вінстед стукнув разок хвостом по підлозі.

Відчиняючи вранці двері до дідусевої кімнати, Елла відчувала, як її серце гучно калатає у грудях. Спочатку вона легенько постукала, але дідусь не відповів, і дівчина злякалася, що це сталося, – він помер уночі, – і вона побачить це першою.

Серед усіх переживань, які шаленіли й дебоширили в її організмі, відколи їй виповнилося тринадцять, – страх, тривога, апатія, лють – це було найгірше. Цей… жах . Найгірший і найчастіший з її гостей. Вона відчувала його стосовно всього: школи, свого одягу, друзів – усього.

Одна з її вчительок сказала їй, що гормони, які раптом вирішили атакувати організм господаря, – річ цілком нормальна. Це ніби емоційні американські гірки – катаєшся собі з вітерцем і час від часу зупиняєшся, щоб з’їсти хот-дог чи цукрову вату. Але Елла почувалася інакше. Якби вона й справді застрягла в пекельному парку розваг у котромусь із божевільних світів, то це були б не американські гірки, а карусель. Карусель, на якій вона крутилася б знову й знову, без упину обертаючись по одному й тому ж колу, але щоразу на іншій конячці.

У руках Елла тримала тацю з чашкою кави, ідеально підсмаженою яєчнею, тостами та курячою сосискою. Це те, що її дідусь Сандер їв кожнісінького ранку свого життя у цьому будинку і що йому щоранку приносила Елла, у такі моменти почуваючись служницею (і це у власному домі!). За примхою кухаря змінювалося лише м’ясо до сніданку. Сосиска виглядала огидно.