Брюс Кемерон: Ідеальне Різдво для собаки

Щоразу, стукаючи й відчиняючи ці двері, дівчина відчувала страх. Цього ранку дідусь Сандер, зі своєю жовтуватою шкірою і ріденьким волоссям, яке вже довгенько не бачило гребінця, сидів, обм’якнувши, у своєму кріслі. Еллі здавалося, що землисте обличчя діда зливається з кольором його волосся, яке, своєю чергою, зливалося з кольором губ, а ті – з його зубами.

Вона знала, що повинна любити його, бо він її дідусь, але здебільшого не могла.

А тепер страх став усепоглинаючим, бо дід не ворушився. До того ж його очі були напіврозплющені – бррр! – наче він помер, не встигнувши стулити повіки. Елла стояла абсолютно нерухомо, роздумуючи, чи це він, той самий ранок, про неминучість якого вона знала завжди. Дівчина глянула на Вінстеда. Пес не ворушився і, схоже, не дихав теж.

Можливо, вони обидва мертві. А можливо, це Елла мертва.

Та хіба це було б аж так погано? Якщо вона помре, їй не доведеться ходити до школи й давати раду усьому цьому нестерпному, болісному тиску восьмого класу. Не доведеться знову терпіти ці приниження. Вона б піднялася на небо, тримаючи в руках тацю з яєчнею, як офіру янголам, і вони б повернули її назад, до шостого класу, де вона була по-справжньому щаслива, коли всі друзі її обожнювали, а її хлопець подарував їй валентинку з шоколадним серцем, перш ніж вони порвали з ним на віки вічні.

Елла почула гуркіт, з яким Санта-Клаус міг би загриміти з даху, – це коридором неслися її брати. За лічені секунди близнята або пролетять повз відчинені двері, або звернуть, щоб здійснити набіг на дідуся. Вони завжди так робили, завжди прокидалися водночас, ніби розбуджені ударом однієї блискавки.

Сьогодні вони обрали спальню Сандера. Ґаррет і Юен, трирічні однояйцеві близнята, перетворювали забіг до кімнати на перегони на виживання.

Коли Ґаррет стрибнув на коліна Сандеру, усі чотири кінцівки діда засмикалися, наче від удару електрошокером. За ним здригнувся і Вінстед.

Елла сприйняла це як знак, що старий живий.

– Ти котре з двох? – У голосі дідуся Сандера насправді не вчувалося жодної нотки зацікавленості.

– Це Ґаррет, – нагадала йому Елла, ставлячи їжу на столик біля крісла.

– Добий лано оцю каку! – крикнув Ґаррет.

Сандер насупився.

– Він каже «добрий ранок, дідусю» і хоче, щоб ти почитав йому казку, – пояснила Елла.

Юен схопив собачу іграшку – червоний гумовий м’ячик, – заверещав: «Вінсі!» і, щосили замахнувшись своєю маленькою ручкою, навмання кинув його. М’ячик збив фотографію у рамці, як у одній з тих ярмаркових забав, коли треба поцілити у предмети на планці, а тоді відскочив і глухо приземлився посеред дідусевого ліжка. Вінстед тільки пересмикнув вухом, мовляв, за інших обставин його неодмінно зацікавили б такі брутальні дії з предметом, який був усе-таки його, Вінстеда, іграшкою.

Уже не вперше Елла замислилася про колір цього м’ячика. У школі вона дізналася, що собаки взагалі не розрізняють барв. Здавалося, це якийсь злий жарт над псом, так само, як і те, що вона змушена жити в цьому домі, з цими батьками та цими братами, поратися по господарству й ходити до школи, хоч вона цього ніколи не просила (як, власне, і не просила народжувати її на цей світ).

– Ну все, Ґаррете, ходи собі, – наказав дідусь.

Елла самовдоволено всміхнулася. Наче це було так легко. Наче близнята не ввірвалися у їхнє життя, ніби маніяки з сокирами до будиночка мирних фермерів.

– Гаразд, хлопці, вас чекає сніданок, – запропонувала вона.

Близнята таки забралися, але не тому, що їм сказали, – вони ніколи не робили того, що їм кажуть, – а тому, що слово «сніданок» нагадало їм про їжу, якою можна покидатися один в одного. Хлопці помчали геть, проте Елла на мить затрималася. Як зобов’язав її батько, вона спитала дідуся, чи йому щось потрібно.

Дідусь похмуро розглядав тарілку поруч із кріслом.

– Здається, сьогодні у мене немає апетиту, – зізнався він. Приблизно те саме Сандер казав щоранку, тож Елла не відповіла.

Господи, як же вона ненавиділа тут жити!

– Гаразд, бувай, – промовила вона після гнітючої паузи.

Карусель. Те саме місце, ті самі люди, та сама розмова. Конячка страху скинула з себе дівчину, коли дідусь розплющив очі, і тепер Елла їхала на похмурому конику апатії. Далі буде сніданок, потім школа, і тоді знову по колу. Все це якесь безглуздя.

Аромат сосисок, який витав у повітрі, був настільки приємно насиченим, що підняв Вінстеда з лежанки й потягнув його на інший бік кімнати. Він сів, щосили намагаючись прибрати вигляду хорошого пса й зосереджено дивлячись на свою людину, яка чомусь не поспішала пригощати його шматочками їжі. Вінстед умів ловити зубами смаколики, які йому кидали, – це була його суперздібність.