Олександр Гаврош - Геніальне кохання

Серія «Машина часу» заснована у 2018 році

Дизайн обкладинки та ілюстрації О. С. Арістова

© О. Д. Гаврош, 2021

© О. С. Арістова, дизайн обкладинки та ілюстрації, 2021

© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2018

Яна широко позіхнула і відкинула мобільник подалі від себе. Дістало все! І всі ці милі фоточки і пости у соцмережах, де всі наввипередки хваляться, як класно провели день, відпочили, посмакували, натішилися! Можна подумати, що в них – не життя, а суцільний фестиваль! Не вірю! Тисячу разів не вірю! Бо чому ж у неї цього всього нема? Чому в неї одна суцільна сіра смуга й щоденні обломи?

Яна присіла на широкому двоспальному батьківському ліжку і скорчила пику великому дзеркалу навпроти. От чого їй бракує для щастя? Бог наділив її витонченою вродою. Відколи підстриглася під каре, не раз ловила на собі зацікавлені чоловічі погляди. Нахабніші підходять знайомитися, просять телефончик. Але таких Яна відшиває одразу. У неї на ловеласів алергія: прийшов, побачив – і гуляй додому.

Так, трохи затендітна фігурка, ручки он які худенькі. Батько жартома дорікає мамі, що «недогодували дитину», хоча їсть вона нівроку, навіть більше за Юлю. Але де ж ті калорії випаровуються? Усе йде в повітря, в гудок, мабуть, в її кипучу енергію чи радше злість. Останнім часом вона справді стала малою злючкою. Що ж, кожен має свою халепу: одні журяться, як зайві кіло скинути, а інші – як перестати виглядати підлітком.

– Ти встаєш? – просунула розпелехану кучеряву голову до кімнати сестра Юля, що була на рік молодшою. – Ти ж казала, що тобі на десяту?

– Знаю! – огризнулася Яна і, потягнувшись, мов кішка, скочила на килим і почалапала до ванної кімнати.

І чого їхньому директорові стукнуло сьогодні в голову їх зібрати? Начебто мало п’яти робочих днів у тижні? Ні, ще й треба суботу, законний вихідний, зіпсувати.

Яна стояла під гарячими струменями душу, який потрохи повертав бадьорість коли не духу, то принаймні заспаного тіла. І чого вона злиться? Адже насправді їй самій хочеться поспілкуватися з Ромашкою, чи то пак Романом Лук’яновичем. Бо за ці два тижні, відколи він повернувся з Америки, такої нагоди в них так і не трапилося. Хіба що перша ранкова нарада, де директор Музею раритетів стисло розповів про свою мандрівку-стажування у Штатах, як завжди цікаво і з гумором, але особисто поговорити тет-а-тет їм не випало. Після роботи він кудись квапився, мов на пожежу, тож про колишнє медитативне чаювання у директорському кабінеті відтепер можна забути. Се ля ві!

Ну так, авжеж, вона розуміє, що за півтора місяця відсутності керівника в їхньому музеї накопичилося чимало недоробок. Усі розслабилися і робили вигляд, що працюють. Тож Ромашка тепер тільки те й робив, що гарячково дзвонив, до когось бігав, щось підписував. А на благальні погляди Яни піднімав вказівного перста й таємниче посміхався з-під окулярів: «Я за тебе не забув, Янусю! Дай лише розгребтися з хвостами! У мене для тебе великий сюрприз!»

Що ж, сьогодні побачимо, що воно за американський сюрпрайз. Певно, якась мила заокеанська дрібничка. І за це спасибі, але хочеться чогось надзвичайного, ба навіть божевільного! Без цікавої пригоди вона гине, як квітка без води.

Яна витерлася великим рожевим махровим рушником і пильно придивилася до себе у дзеркалі. Далі прийнялася за звичайні процедури, приводячи до порядку шовкові брови, молоде ніжне личко, пухкенькі губенята.

«Господи Боже мій, мені невдовзі виповниться двадцять п’ять років, чверть століття мого життя минуло, а я ще нічого не зробила для безсмертя! Важко тут не погодитись із думкою славетного Юлія Цезаря. Ба, я навіть пари собі ще не знайшла! Так і вік змарную! Куди ж ці самозакохані бовдури в штанях дивляться?» Останнім часом дівчину переслідувала думка, що вона може залишитися самотньою. Чомусь їй фатально не щастило з хлопцями. Перед тим цілий рік вона угробила на стосунки з Борисом, який виявився лінивим котярою, що живе лише примітивними інстинктами – поїсти, поспати, ну і на великі свята ще дещо.

Щоправда, Борис ходив на роботу, на якій, як він запевняв, дуже втомлюється. Хоча вона не розуміє, що там такого втомливого в офісі з ремонту комп’ютерів. Сиди та пальцями длубайся у залізяччі. Хлопець він був не дурний, мав м’яке незлостиве серце, але страшенно пасивний.