Це вже не була прибита недолею й засушена знаннями музейниця, що сліпає над Шевченковими рядками. Тут вчувався дух хижачки, що бачить жертву і готується до сутички. Її тонкі ніздрі, здавалося, тріпотіли від передчуття свіжої крові.
– О, нарешті повний комплект! – сплеснув долонями Роман Лук’янович. – Яночко, присядьте! Я за вами вже занудьгував. Здається, ви знайомі з Мариною Андріївною?
– Авжеж! – першою взяла слово заступниця директриси Шевченківського музею і ледь не клацнула зубами в американській усмішці. – Здається, це я вас, юна колєжанко, рятувала від спраги рік тому, чи не так?
– Було діло! – почервоніла Яна, сідаючи на стілець у протилежному кутку, пригадавши, як вона хитрістю й нахабством змусила цю дамочку впустити її в музей, який вже зачиняли на сигналізацію.
– Так-так… Є що згадати, та нема чого дітям розказати… – заусміхався Ромашка. – Не будемо ворушити старого! Усі ми поводилися не зовсім… е-е-е… ґречно, але іншого виходу натоді не мали. Мистецтво вимагало жертв, і першими жертвами мусили впасти наша вихованість і чемність. З пані Мариною, Яночко, ми спільно подорожували Америкою. І я під великим секретом розповів їй про наші мандрівки в часі. На щастя, вона мені повірила, – обережно зиркнув він на шевченкознавицю, чи та не заперечує.
– Я довірилася вашому чоловічому… слову, – відповіла та довгим поглядом, від чого директору стало гаряче в грудях, і він знітився.
«Хе-хе, – миттю зауважила зміну в директоровому стані Яна. – Дамочка не промах! Схоже, Ромашка потрапив під потужний обстріл. Незабаром стане спекотно. Назріває інтрижка! «Руйнівний вплив Заходу» не минув для нашого супермена безслідно…».
Настрій у неї одразу покращився, бо ж уявити собі Романа Лук’яновича в ролі закоханого кавалера було геть кумедно. А чого? Він – холостяк, вона, видно, теж самотня. На пальцях не видно обручки. Тигриця виходить на полювання. Оце буде потіха для всього культурного Києва…
Теплі нотки в розмові двох американських стажерів-вояжерів, в яких вчувалося щось більше за ділове партнерство, насторожили Яся, в якого зненацька прокинулися ревнощі. Він сів на підвіконня позаду батька й, склавши руки на грудях, насторожено зиркав на «Тигру», як він ураз перейменував «Овечку Берту» після того, як вона перефарбувалася з альбіноса.
– Отже, мої рідненькі, – встав зі свого крісла Ромашка й заходив широкими кроками по кабінету. – Маю для вас чудову новину! Вчора за посередництва пані Марини я на власні очі побачив крісло-гойдалку, яке ми торік загубили! Воно в чудовому стані. А це значить, що вже завтра ми спробуємо втретє здійснити міжчасову мандрівку. Але цього разу наша подорож буде продуманою і підготовленою! Слово честі, леді й джентльмени!
Роман Лук’янович Попадинець, якому за кілька місяців мало виповнитися 49 років, переживав непростий період у житті. Начебто особливих підстав для нарікань не було. Сім років він успішно керував Музеєм раритетів, який за зведеними показниками був серед кращих у Києві. Завдяки його палкій фантазії та невгамовній енергії їхній унікальний заклад з історії книгодрукування в Україні привертав до себе постійну увагу.
Його гасло «Музей – це не мертва територія, а живий простір» знаходило гарячий відгук як серед звичайних відвідувачів, так і серед провідних науковців. Проте останнім часом пан Роман відчув, що внутрішня батарейка підсідає. Робота перестала приносити насолоду, як раніше. Одномаїття директорських буднів, оцей циклічний біг по колу в ролі завгоспа його виснажував. Він відчував, що втома накопичується, а ентузіазм вщухає.
Та й здоров’я почало здавати. Ото справді – від праці будеш не багатий, а горбатий. Від постійного читання помітно підупав зір. Довелося виписувати ще потужніші окуляри, які він носив із аспірантських часів.
Через болючі коліна, які застудив іще студентом під час археологічної практики, коли дощового літа довелося ночувати кілька тижнів у наметах, він змушений був облишити поїздки на велосипеді та гру у великий теніс. Для Романа Лук’яновича це було справжньою трагедією, бо він не тямив себе без фізичної активності. А при його зрості у 189 сантиметрів та вазі у сто п’ять кілограмів це було занадто великим навантаженням на ревматичні колінні чашечки. Лікар порекомендував утриматися від спорту, якщо хоче бодай безпроблемно ходити.
Читать дальше