Олександр Гаврош - Геніальне кохання

Перший тиждень Ромашка акліматизовувався до Америки і пильно спостерігав за Мариною Кононенко. Потім поволі розпочав процес зближення, ретельно сплановуючи ситуації, аби опинитися буцімто ненароком поруч із «овечкою Бертою». Така тактика невдовзі дала результати, і за два тижні вони вже сиділи разом за обіднім столом і в автобусі, що викликало легкі кпини їхніх жартівливих колег.

Але насправді далі посмішок та люб’язностей справа у стосунках не просувалася, бо Ромашці весь час бракувало сміливості запропонувати дамі щось більше за прогулянку черговим вечірнім містом. Врешті, коли він збагнув, що останній шанс вислизає з рук, у ніч перед вильотом в Україну він запросив свого нового друга (чи радше подругу) відзначити цю сумну подію за келихом гарного вина в його номері. Бідолашна жіночка, яка вже втратила надії на більше, ніж балачки про оглянуті музеї та американські чудернацтва, ледь не кинулася йому за вечерею на шию. Бо ж уночі всі жінки – красуні.

І саме там у нью-йоркському чотиризірковому готелі все і трапилося. Після несподіваного палкого поцілунку на балконі під зоряним небом, від чого у Ромашки ледь не закрутилася голова, бо цілувався він востаннє з власною дружиною, він вирішив повідати Марині свою сокровенну таємницю.

– Я мушу вам зізнатися в одній речі, – схвильовано мовив він, коли вони з балкона перейшли до безпечнішої канапи.

– Авжеж, – ледь чутно видихнула музейниця, замріяно прикривши від передчуття очі. – Я готова!

– Але пообіцяйте, що не будете сміятися.

– Чесне піонерське! – здивовано розплющила вона блакитні оченята.

– Я хочу вас запросити у мандрівку історією!

– Що?! – тепер її очі були не просто відкриті, а розплющені на максимальну широту. – Яку ще в Бога мандрівку? В таку мить?.. Себто я хотіла сказати – у такий пізній час? Ви глузуєте?

– Ні, я серйозний як ніколи! Але заспокойтеся, дорогенька, вам нічого не загрожує!

– Я вас геть не розумію! – спробувала вона піднятися з канапи, але Ромашка зробив те, що належало будь-якому джентльмену в таку вирішальну хвилю. Він наче почув голос Джуса з їхнього бару «Олімпійський», де вони частенько обмивали закінчення тренувальних поєдинків: «Коли не маєш чим дамі заперечити, закрий їй рота поцілунком. Цей аргумент діє безвідмовно».

Другий поцілунок тривав куди довше, ніж перший, і тепер голова вже затуманіла у Марини Андріївни, яка цілувалася востаннє на випускному вечорі з нагоди закінчення університету. У неї настільки ослабли руки й ноги, що, аби прийти до тями, вона сама вхопилася за розмову про дивні мандри.

– І куди ми з вами помандруємо? – тремтячим голосом промовила натягнута, мов струна, краля.

– Куди захочете, моя королівно! – аж зі-рвався з місця зраділий Роман Лук’янович і заходив по кімнаті слонячими кроками. Він більше не міг себе стримувати і почав їй розповідати про минулу подорож на День святого Миколая у часи заснування Лаврської друкарні, про зустріч з першодрукарем Памвом Бериндою, про проповідь Захарія Копистенського, далі перескочив на мандрівку в 1847 рік і спробу порятувати Тараса Шевченка.

Тут уже Марина Андріївна нарешті ввімкнулася як професійний шевченкознавець, і лише тепер до неї почала доходити дивовижна суть мовленого. Ромашка ходив як божевільний по м’якому килиму, розмахуючи могутніми лапами, і відтворював голосом і мімікою персонажів, про яких оповідав. Слова лилися з нього потоком, наче він роками тримав обітницю мовчання. Мов вправний жонглер, він сипав цифрами, іменами, цитатами, Це був неперевершений театр одного актора. І, зауважимо, актора, закоханого у свою роль. Коли ж він нарешті, до краю вичерпаний, замовк, запанувала виразна мовчанка.

– То ви потребуєте оте плетене крісло з нашого музею? – почувся із напівтемряви слабкий жіночий голосок. – Сподіваюся, не заради цього ви мене запросили у свої апартаменти?

– Ні! Присягаюсь! – вигукнув Ромашка, якому стало вкрай соромно за підступні наміри. І він кинувся до жінки, мов сентиментальний юнак, аби приховати рум’янець, що густо залив його щоки і шию.

– Ви впали мені в око з першого погляду! – шепотів він, цілуючи її зблідле обличчя. – Ще там! В музеї!..

– Гаразд, я вам скажу, де знаходиться оте кляте крісло, – задихано мовила жіночка. – А далі ви вчиняйте зі мною так, як велить ваше сумління!

Ця несамовита сцена знову промайнула перед очима директора у власному кабінеті після пронизливого погляду Марини Кононенко. «Який же я негідник! – подумалося йому, і він втупив очі у монітор лептопа, на якому висвічувалася вражаюча світлина Івана Франка зі скрюченими паралізованими кистями.