Олександр Гаврош - Геніальне кохання

Однак обранець її серця вперто не озивався. Сама ж вона не насмілювалася зробити перший крок, хоча сучасні жінки вважають це старомодним дурисвітством. Але сорокарічну науковицю так виховали, що кодекс шляхетної жінки був для неї священним і непорушним. Минув день, другий, тиждень, вона давно ходила на роботу, як примара, а Роман Лук’янович усе мовчав. Чи не занедужав, бува, після такої виснажливої поїздки? А може, щось трапилося надзвичайне? Або телефон загубив з її номером? Вона вже не знала, що й гадати. Зрештою, якби хотів, то знайшов би її в музеї Шевченка, який знаходився одразу при Майдані Незалежності, в самому серці столиці.

На роботі її не пізнавали й знизували плечима від такої переміни. Боялися, чи не підхопила вона в Америці який-небудь вірус. Поїхала жіночка у розквіті, а прилетіла лише тінь від неї.

Марина Андріївна картала себе щохвилини за останню сцену в їхньому готельному вечорі у Нью-Йорку. Коли все так гарно складалося, для чого було бовкати про сумління? Після цих слів Роман Лук’янович начебто прокинувся зі сну, одразу перемінився, втратив відвагу і зів’яв. Вона, розпалена пристрастю, прагнула продовження поцілунків, а він застиг, мов неживий. Після довгої гнітючої паузи вони ніяково попрощалися й відтоді навіть нормально не побесідували.

«Я сама винна у всьому! Один раз доля дала мені шанс, і я його так безглуздо змарнувала!» – втирала вона сльози під Шевченковою шовковицею, відвернувшись від вікон меморіального будинку, аби ніхто з колег не помітив її страждань. – Печально, та повчально! І що мені тепер робити з цим болючим почуттям у грудях? Де мої заспокійливі краплі? Ні, я більше так не витримаю! Завтра поїду до Лаври будь-що-будь, начебто оглянути нову виставку в Музеї раритетів, а там мимоволі побачу його…»

Але Ромашка начебто почув її далекий голос, бо за мить телефон музейниці завібрував від його дзвінка.

– Так, слухаю, – вклала вона в це коротке слово все своє довго тамоване бажання, мовби даючи згоду на вінчальній церемонії. Серце забилося, як хвіст у теляти.

Роман Лук’янович чемно привітався і спробував пожартувати про Америку, але навіть на відстані відчувалося його хвилювання.

– Мариночко… Марино Андріївно, нам треба зустрітися, аби обговорити деталі наступної подорожі… Пригадуєте наш останній вечір перед відльотом?

– Так, – мовила вона, тремтячи від напруження. – Чудово пригадую!

З неслухняного язичка ледь не зірвалося: «Я вже його ніколи не забуду!», але вчасно схаменулася, пам’ятаючи, що несамовита жіноча любов відлякує чоловіка так само, як і цілковита байдужість. Тому треба бодай голову зберігати холодною. Але як це зробити, коли в жінки буквально все пронизано почуттями?

Вони зустрілися того ж вечора, неспішно прогулюючись травневим парком над величним Дніпром. Дізнавшись, що плетене крісло забрала Оксана в Літературний музей України, обмінявши його на шевченківські раритети з їхніх фондів, Ромашка кинувся пильно вивчати все, що пов’язано з цією відомою історичною будівлею. І таки відкопав потрібну подію – саме тут у капличці колегії Павла Галагана 4 травня вінчався Іван Франко зі своєю дружиною Ольгою Хоружинською. Це була велика удача для мандрівників у часі, адже на носі було якраз 16 травня, що відповідало 4 травню за старим стилем.

Марина Кононенко на все погоджувалася, пропускаючи промову коханого повз вуха, думаючи зовсім про інше – як він кумедно рухається, запально жестикулює, як мило посміхається сіточкою веселих зморщок біля сірих очей, схованих за скельцями окулярів. Усе в ньому їй подобалося. І вона просто вмирала від бажання погладити його по голові, розкуйовдити такого хлопчачого білого чуба, припасти губами до повнявих уст під смішними вусиками.

Вона сама запропонувала знайти костюми для подорожі, адже це був чудовий привід далі перебувати у тісному контакті й можливість телефонувати коли завгодно нібито у справах. Того вечора вона сама хапливо поцілувала його на прощання, бо Ромашка щось замешкався, не наважуючись на інтимність. Побігла щаслива на метро й не спала аж до третьої ранку.

Вдруге вони побачилися вчора – вже у літературному музеї, де Оксана зробила їм короткий огляд залами й показала давнє крісло-гойдалку, яке тут припасували в експозицію про українське Розстріляне Відродження. Далі ще почастувалися келишком американського віскі, яким їх пригостила господиня у своєму кабінетику, згадуючи незабутню спільну подорож.