Олександр Гаврош - Геніальне кохання

– Ви проведете мене до метро? – несміливо озвалася руда хитрунка. – Бо ж знову на таксі їхати накладно. А з клунками пертися самій важкувато. Та й погода нині чудова!

– Гаразд, але маю ще трошки роботи!

– Нічого, я прогуляюся вашим музеєм. Була тут ще студенткою. Вдома й так мені нема чого робити.

Ясь і Яна мимоволі перезирнулися, розуміючи одне одного без слів. Нав’язливість цієї дамочки починала нервувати.

– О’кей, деді! Я погнав! – вдарив Ясь п’ядь об підставлену долоню батька, щойно за мадам зачинилися двері і її каблучки зацокотіли сходами вниз. – Маю завершити одне дільце.

– Біжи, синку! – пригорнув його батько до себе, поцілувавши в чоло. – Борщ у холодильнику. Можеш вдома для загального розвитку переглянути…

– Гаразд, перечитаю «Лиса Микиту», – зрозумів його думку з півслова шибеник.

Яна теж підвелася, маючи намір скоротати дорогу до метро разом з хлопцем. Здається, він порозумнішав за ці місяці. Навіть на вигляд став дорослішим. І жодної есемески їй не надіслав під час спільної наради. Невже і він її розлюбив?

– А вас, Яночко, я попрошу залишитися! – не випустив директор її прохолодні пальчики зі своєї широкої долоні.

Усі засміялися від цієї затяганої фрази Мюллера із чорно-білого радянського шпигунського серіалу про оточення Гітлера.

– Може хтось заварити мені чаю на робочому місці, коли у секретарки – вихідний?

– Слухаюсь і повинуюсь, мій повелителю, – зробила вдячний кніксен завідувачка фондів, чомусь радіючи, що директор не бажає залишитися на самоті з гостею, і окинула зацікавленим поглядом свого начальника. Ех, чому я така молоденька? Я би показала цій мідноволосці, де раки зимують! А так – жодних шансів…

Яна поверталася з музею замисленою. Веселий настрій знову розвіяли сумні роздуми. Коли Роман Лук’янович при прощанні по-дружньому поклав їй руки на плечі, її аж перетрусило. Так, слід чесно зізнатися собі, що вона починає божеволіти без чоловічої уваги. Їй хочеться обіймів, прогулянок, зрештою, поцілунків. Чому ні?

Як вона ненавиділа у цю хвилину руду бестію, яка перервала їхнє приємне чаювання! Щойно директор закінчив розповідати про Франка і вони, гризучи вівсяне печиво, почали сповідатися про особисту житуху, як та одразу приперлася. Невже не могла ще потинятися залами музею? Хоча ця підтоптана дівиця, певно, теж місця собі не знаходила від ревнощів.

Яна аж усміхнулася від уявленої сцени, як та тупцяє годину під директорським кабінетом, згоряючи від нетерплячки. Гаразд, живи, страждалице, втішайся моїм добрим серцем! Еге ж, ми – милосердні християни! Та й, зрештою, це не моя справа. Мені потрібні молоді і жваві, аби від бажання пропалювали поглядом дірку. Вона кинула оком на невеликий гурт, який стояв разом із нею на зупинці. Але жодного вартого уваги кандидата на її сердечко не помітила.

Криза! Всюди – криза! Де ж ви, сучасні лицарі? Шляхетні дами стомилися від вашої непомітності та неоковирності. Ех, як тут не втратити традиційну орієнтацію?

У тролейбусі їй навіть вдалося сісти, бо ж у такий суботній час кияни ще вилежуються у спальних кварталах або відучора подалися автівками на вікенд за місто. Вона витягла «Спомини», які їй дав Ромашка, і заходилася розглядати світлини.

Роман Лук’янович щойно прочитав їй цілу лекцію про «Франка, якого ми знаємо». Мовляв, той мав таку драматичну долю, про яку слід знімати гостросюжетний серіал. А далі засипав її запитаннями. Чи знає вона, що Франко – єдиний український письменник, який тричі сидів у в’язниці і весь час несправедливо? У камері бідолашко прокидався від того, що голову притрушувало снігом з вікна, яке мусило бути відчиненим через тісняву.

Чи відає вона, що п’ятеро дівчат, яких сватав Франко, відповіли йому відмовою? Проте жодна з них так і не стала щасливою у подальшому заміжжі, і пам’ятали вони Франка до останніх днів.

Чи знає вона, що поет впадав у любовні шаленства, переслідуючи коханих, як маніяк? Засновував політичні партії і виходив з них. Тричі балотувався до парламенту і програвав. Його, титана думки, кращого галицького письменника, не хотіли приймати до львівської «Просвіти» та Наукового товариства Шевченка. Тричі йому відмовили у посаді професора університету, хоча він захистив докторську дисертацію аж у Відні, на відміну від тих, що обійняли професорські крісла. Розлючений його писанням натовп погрожував йому смертю, а окремі бузувіри стріляли в нього з пістолета та кидали камінням, важко поранивши старшого сина.