Олександр Гаврош - Геніальне кохання

Домовилися з Оксаною, яка чергуватиме в неділю, 16 травня (бо ж треба відпрацьовувати відгули, які пішли на Америку), що вона приділить їм увагу за потреби. Вони ж заінтригували завідувачку відділу екскурсій костюмованим сюрпризом.

Синьоока волинянка весь час весело підштовхувала подругу ліктем і крадькома показувала очима на зосередженого поважного Романа Лук’яновича, якому було ніяково від прозорих натяків щебетухи. Але він і сам відчував, що потрапляє під любовні чари, і не знав, як має чинити із цим давно забутим почуттям: піддаватися чи боронитися?

На прощання тепер уже Роман Лук’янович міцно поцілував Марину на запрудженій вулиці, і вона йшла додому, мов у легкому дурмані, відчуваючи любовний шал на устах.

І ось сьогодні вони побачилися в Києві втретє. Тепер уже в його кабінеті, який шевченкознавиця старалася розгледіти до дрібниць, ніби мусила запам’ятати на всеньке життя. Той дурнуватий трафунок навесні минулого року, коли вона сама викликала через нього поліцію, Марина Андріївна хотіла забути, як кошмарний сон. Яких тільки дурниць ми не коїмо власноруч! Але тепер все буде по-іншому. Вона ладна й на холодну воду дути, аби не обпектися. Лиш би його не втратити!

Костюми були розкішні – з вистави Островського, яка вже десять років не йшла на сцені. Однокласниця Марини нині була провідною актрисою, тож взяти їй на кілька днів старі шати під особисту відповідальність не стало проблемою.

На Романові Лук’яновичу білий класичний костюм-трійка сидів як улитий. Бракувало тільки капелюха та тростини, що довершували б респектабельний вигляд. Натомість парадна жіноча кремова сукня виявилася завеликою для хлопчачої статури Яни. Зате більш-менш по фігурі підійшла значно скромніша сіра. Дівчина ще й зраділа такому жеребу, бо не любила привертати зайвої уваги, яку неминуче б викликало пишне вбрання. Сукню улюбленого темно-синього кольору, яку відібрала собі шевченкознавиця, вона не продемонструвала, бо напередодні її випрала. Найбільші труднощі виявилися з Ясем, який хоч і наслідував у зрості батька, але мав лише чотирнадцять років. Такого персонажа-підлітка у виставі не виявилося, тож одягати його треба було вдома.

– Я почищу ваш одяг, – вихопила Марина з рук Романа Лук’яновича кульок з шатами. – Жіночі руки це зроблять краще. А завтра принесу! Не хвилюйтеся!

Її хапливий жест викликав єхидну усмішку в Яни, яка ще раз переконалася, що ця мідна кучерявка по вуха залипла в їхнього директора. Ох уже ці бабські запобігання, що видають їх з головою! Цікаво, що на це Ромашка?

Вона кинула пильний погляд на його обличчя, але він зробив вигляд, що заклопотано вивчає стосик книжок на столі.

– До речі, Яночко, візьміть для ознайомлення, – простягнув він їй чималенькі «Спомини про Івана Франка». – Саме тут є тих кілька збережених спогадів про весілля Івана Яковича. Мусимо завтра бути краще підготовленими, ніж у попередні рази.

– Яке завдання нашого спецзагону? – Ясь гупнув себе п’ястуком у груди, обтягнені улюбленою чорною майкою «Born to die». – Кого викрадаємо чи ліквідовуємо?

– Нікого! – заперечливо хитнув головою татусь. – Ми міняємо філософію наших переміщень у часі. Я проаналізував попередні мандрівки і зрозумів, що саме в бажанні втрутитися у природний хід подій і крилися наші невдачі. Відтепер ми не прагнутимемо більше нічого змінювати в минулому. Ми тільки спостерігаємо і фіксуємо. І цього досить для грандіозних відкриттів.

– То що – завтра просто гульбанимо на гостині у Франка? – здивувався «Народжений померти». – Нам не зашкодить чарочка вина, будьмо здорові, пиймо до дна?

– І так, і не так! Просто більше ми в часові пастки не потрапляємо. Побули на вінчанні, побачили всіх видатних осіб і негайно назад додомоньку фіксувати все на папері. Не треба пороти гарячки, бо ж віднині крісло в нашому розпорядженні. І ми зможемо зробити телепортацію буденним інструментом дослідництва.

– Це якщо будемо мати вільний доступ до крісла, – слушно зауважила Яна.

– Що ж, доведеться долучити до складу нашої команди й працівницю літмузею, – зітхнув Ромашка. – Хоча чим більше свідків, тим швидший провал.

– Оксанця нас не видасть. Вона вміє берегти таємниці. Хіба що своєму чоловікові розповість. Але ж це святе – ділитися сокровенним із найріднішими! – заспокоїла присутніх Марина, гадаючи, що саме в цьому криється подружній обов’язок.

– Гаразд, завтра на місці вирішимо! – піднявся з крісла Роман Лук’янович. – Збираємося в холі Національного музею літератури об 11.00. Через годину там розпочнеться обряд вінчання, тож на запізнення відмовок нема. Є питання?