Наталка Ліщинська - Львів. Спогади. Кохання

Одна знимка тепер стоїть на нічному столику коло Василининого ліжка; друга в тата – захована в шухлядці його робочого столу, а третя, оздоблена срібною рамкою, ґонорово прикрашає стіну вітальні…

Найказковіше свято року насувалось ледве-ледве, як сонна черепаха. Так завжди буває, коли чекаєш на щось із нетерпінням. Цього вечора малеча щохвилини виглядала у вікно свого татка, який уже добряче забарився на роботі. Стрілки годинника майже не рухались, адже Адзя й Зіра занадто часто на нього поглядали. Мали всього лиш по п’ять і шість рочків, тож цілком щиро й по-дитячому, тамуючи подих, вірили в чудеса. Сестри дістали зі старовинної бабусиної шафки велике картонне пуделко з новорічними іграшками й, перебираючи їх жадібними до всіх цих оздоблень рученятами, чекали на тата, який ось-ось мав принести її величність – Ялинку.

Вечорами подружжя Демчуків відвідувало самодіяльний драмгурток у Будинку культури на околиці міста, де проживали з тих пір, як після війни з розкішної квартири, що по вулиці Коперника [1] У 1871 році вулицю було названо на честь великого польського астронома – Миколая Коперника. У кінці XIX сторіччя вулиця Коперника стала центральною, на ній з’явились багатоповерхові будинки, дорогі крамниці. Відносна віддаленість від шуму міста, густа зелень сприяла заселенню на цій вулиці еліти. У XX сторіччі в більшій частині будівель на вулиці вже розташовувались невеликі підприємства та майстерні. У 1941-му році, під час німецької окупації, вулиця мала назву Kopernikusstraβe. У 1944-му році вона знову отримала українську назву – Коперника. , «визволителі» переселили їх у район Левандівки [2] Левандівка – житловий масив у Залізничному районі на західній околиці Львова, відмежований від інших районів залізничними магістралями. Розбудований із села, що ввійшло до складу міста 11 квітня 1930-го року. Є дві версії походження назви «Левандівка» (пол. Lewando´wka). За однією з них, вона походить від прізвища колишніх дідичів Левандовських. За іншою версією, викладеною в «Щасливій історії» Надії Мориквас, назва походить від назви німецької колонії Льовендорф (нім. Loöwendorf, буквальний переклад – «село левів»), що існувала тут у XVIII столітті (перша згадка про колонію датується 1778-м роком). . Щороку, наприкінці грудня та на початку січня, в клубі – будівлі колишнього Народного дому товариства «Просвіта» [3] Товариство «Просвіта» (1868–1939 рр.) – громадська організація, утворена в 1868-му році у Львові з метою культурного розвитку, консолідації народної спільноти та піднесення національної свідомості українського народу. Найплідніше у 1920–30-ті рр. «Просвіта» працювала в Галичині та на Закарпатті. 1939-го року, через окупацію угорськими і радянськими військами українських земель, діяльність товариств на Закарпатті та в Галичині була припинена. – влаштовувались обов’язкові новорічні святкування для дітей радянських службовців. Так звані «утрєннікі». Малюки «водили хороводи» довкола ялинок, розкладених на сцені у вигляді імпровізованого лісу, а потім читали віршики та співали пісеньки. За це їм Дід Мороз та Снігурка дарували подарунки. Після того працівники клубу та актори самодіяльного драматичного гуртка могли забирати ялинки у свої оселі, аби прикрасити їх до Різдва. Більшість радянських людей купували ялинки в останній тиждень грудня, тобто до офіційного в Радянському Союзі святкування Нового року. Тому ті кілька ялинок, що залишались у клубі після дитячих «ранків», не мали значного попиту.

Зіра дістала з пуделка дві іграшкові ляльки-балерини, що їх для них власноруч виготовила минулого року Антониха, й дівчатка почали ними бавитися. Це були найгарніші ялинкові прикраси, тому на зеленій пухнастій гості їм відводилось найпомітніше для обсервації місце. У родинному колі балеринку із зеленою гофрованою спідничкою назвали Зоряною, а з червоною – Андріянною.

– Йой, ну коли він уже прийде? – укотре підбігаючи до вікна, стогнала Зіра.

– Якийсь татко забудькуватий. Нині ж Святвечір! – і собі обурювалась Адзя.

– Уже дістали пуделко з ялинковими іграшками? – у кімнату зазирнула Василина. – Хойці ту, бабця вам зара розповість історію, що трапилась із вашою прапрабабусею, – старенька вирішила своїми оповіданнями потягнути час, аби малі так не нудилися в чеканні й трохи забулися.

– Дуже-дуже давно, коли ще була молодою моя прабабця… – почала Василина, й дівчатка вмить затихли, затамували подих, перетворились на суцільний слух. – Тоді на Різдво завжди влаштовували вечорниці. Дівчата й хлопці збирались у великій просторій хаті незаміжніх сестер – панни Зоні та панни Нусі. То вже були жіночки літнього віку, які жили собі удвох, але дуже любили молодь, бо душі їхні так і не зістарились. Тому й пускали їх до себе на вечорниці. За часів моєї молодості люди також збирались на гарні вечорниці. Традиції були міцні й передавались із покоління в покоління. Не так, як тепер. Бігме тепер так не вміє молодь збиратись. Та й старші люди нині все по хатах сидять. Так от, – зітхнула Василина після невеличкого відступу, – раптом на подвір’ї забрехав пес. А потім заскавулів. І завив. Голосно-голосно. Рипнула хвіртка, і хтось постукав у двері. Не чекаючи запрошення, двері відразу ж одчинились і на порозі з’явилась неймовірної краси панна. Вбрана була у вишукану сукню й дороге розстебнуте хутрове пальто, при капелюшку ліґанському й муфті з чорного каракульча. У руках панна тримала складену та вщент засніжену літню корунковану парасольку від сонця. Усі в салі затихли й дивились на гостю. У таку пізню годину візит незнайомки, ще й при такім святі, видавався дивним.