Наталка Ліщинська - Львів. Спогади. Кохання

– Лянь! Ись! Ач?! – скоромовкою вигукнула Адзя, що мало означати: «Глянь! Дивись! Бачиш?!», і пальчиком вказала на з’яву, через що кілька копійок випали з ручки на сніг. Мала присіла й хутко їх підібрала.

– Овва! – додала Зіра. – Нарешті ми її знайшли. Але ж вона чиясь! – знітилася раптом.

– Будемо чекати господаря. Він однаково колись вийде, – рішуче відрізала Адзя.

– А може, підемо по хатах його шукати?

– А що, як ми підемо не в ті хати, а він вийде, сяде у вантажівку й поїде? І ми тоді точно його не наздоженемо.

– Тоді чекаємо, – погодилась Зіра.

– А як відмовиться нам продати? – запанікувала Адзя й скривилась.

– Впросимо! – упевненість Зіри була непохитною.

Чоловіка не було добрих півгодини. Сестри так позамерзали, що вже здавалось, наче їхні ноги й руки перетворились на льодяні патички. І якщо ще трішки так постоять на холоді, то ці патички хруснуть і розлетяться на крижані кубики.

Нарешті десь за рогом зарипів сніг і до них швидкою ходою став наближатись високий, дуже худий чоловік із сумним лицем. Побачити такого злого чоловіка та ще й при такім великім святі було дуже дивно для малих. І вони злякались. А від переляку втратили дар мови.

– Ви що тут робите о такій годині? Де ваші тато й мама? – гримнув на дітей незнайомець.

– Вони нас по ялинку післали, – жалібно вичавила з себе Адзя.

– По ялинку? – здивувався чоловік. – Та чи вони вам не рідні?

– Рідні. Тільки тато цього року ялинки не принесе. Його на роботі затримали. І в клубі всі ялинки вже порозбирали, – затараторила Зіра.

– А ми почали плакати. Ми сказали, що коли дорослі не принесли ялинки, то ми самі принесемо.

– А пані Антониха мамі сказала, щоб дала нам гроші і ми тоді відчепимось та й дамо їм доліпити вареники. Тоді мама нам дала гроші.

– Ось, подивіться, – Адзя ледве розтулила змерзлі пальчики й простягнула копійки на долоньці. – Продайте нам свою ялинку, – останні слова малечі були вже мало не з плачем і напевне могли розчулити навіть чортів із пекла.

– Северине! – раптом почулося здаля. До них бігла, шпортаючись в снігу й на ходу запинаючи хустку, якась старенька жінка. – Чуєш, Северине! Не їдь! Почекай хвильку! – голосно кричала.

– Тітко Ганю? – здивувався Северин, наче побачив примару.

– Стій, синку, не їдь! – захекано тараторила. – Йой, ледве-м добігла. Могла ж не встигнути.

– Я думав, вас уже нема на світі, – розгублено промовив чоловік і знітився від своїх слів.

– Довго буду жити тепер, раз так думав, – лагідно всміхнулась старенька. – Добре, що наздогнала, – додала захекано.

– Якби не ці дві купчині, то вже точно не наздогнали б, – з гіркотою у голосі додав.

– Ти ж нічого не знаєш. Ніхто із сусідів не знає правди. Твої живі, – одразу ж почала про те, з чим бігла. – Й здорові, мабуть, якщо Божа ласка. Їдь у Карпати. Туди вони подались, подалі від людей, у стару хатину священика покійного. Казали, що дорогу ти знаєш. Уже начебто й не чекали вони на тебе. Ходили чутки, що неживий ти. Така прийшла офіційна звістка. Оплакували. Тужили гірко. Та й не солодко їм тут було, скажу тобі чесно. Ой, як не солодко. З роботи Марійку вигнали. Як дружину ворога народу. Писали тут у ґазетах всілякий бруд. Дітей почали зачіпати у школі. Вимагали, аби відреклись від тата. Зацькували на ніц. Одне слово, зібралися з того всього якоїсь ночі, та й виїхали. На ранок сусіди їх уже не бачили. Почали ходити чутки, що вночі за нею також приїхали. Начебто Марійку вивезли в Сибір, а дітей в інтернат здали. Й досі так усі думають. А вікна в хаті забили дошками. І двері на додачу. Та одна я знала, що то не так. Тільки мені Марійка довірилась. Звечора перед самим від’їздом натякнула, де ти маєш їх шукати. Але точної адреси не сказала. Навіть мені. Та я все розумію.

– Я знаю, де то є, – голос чоловіка задрижав.

– Але все ж таки надіялась бідака, що ти повернешся. Вірила в душі, що можеш бути живим, – старенька сусідка Ганя тихо заплакала.

Від останніх слів Северину стало незвично затишно й тепло у грудях. Він навіть ледь усміхнувся кутиками вуст. За минувших кілька років зовсім розівчився сміятись.

– Ходив я щойно по сусідах. То вони від мене сахались, як від привиду. Балакати переважно не хотів ніхто. Деякі привітали з тим, що живий, навіть по рамену плеснули. Але сказали, що всіх вивезли. І хутко зачинили перед носом двері.

– Бояться люди, – із розумінням зітхнула Ганя й похитала головою. – Чого їх за це засуджувати? Ти ж і сам знаєш…