Наталка Ліщинська - Львів. Спогади. Кохання

– Дай їм пару копійок, най відчепляться, – прошепотіла на вухо подрузі Антониха. – Поспацерують трохи довкола будинку, подихають повітрям, нагуляють апе´тит і вгамуються. То ж діти. Відверни їхню увагу на пошуки. А там уже й змучаться, повечеряють і позасинають. А завтра щось придумаємо. Може, якось хтось відчинить той клуб, і раптом там ще лежить ваша ялинка.

– Стефа відкрила туребку, дістала пулярес і вийняла звідтіля символічно пару копійок. Діти в грошах ще нічого не тямили.

– Нате, беріть, дві нендзи, – злегка посміхнулась, вручаючи копійки двом рішуче налаштованим манюням. – Але довго не баріться. Бо вже перша зіронька давно зійшла. Ось-ось прийде тато й сідаємо до столу.

– Цього вистарчить? – перепитала акуратна й педантична до всього Зіра.

– Ще й як вистачить! – утрутився Місько.

– Головне, аби ялинка ще десь на вас чекала, – лагідно додала Антониха й видихнула, радіючи, що так мудро їм вдалося відвернути бурю.

Зіра й Адзя поспіхом натягли теплі черевички, шубки й шапочки з зав’язками-кутасиками, що їм із любов’ю сплели мама з бабусею. А зверхи Стефа їх позапинала хустками, аби в шиї не задувало. Завжди мали все однакове, хоч і не близнючками були.

– Скоро будемо! – з коридору крикнула Зіра.

– Чекайте нас з ялинкою! – уже з вулиці вигукнула Адзя.

– Тільки в дітей може бути така шалена віра у неможливе, – промовив Місько, коли знадвору за ними рипнула хвіртка.

– І в жінок, – тихо додала Антониха й зітхнула.

Та Місько наче й не почув її натяку. Або ж зробив вигляд, що не почув. Було зрозуміло, що й цьогоріч нічого доброго з цього сватання не буде. Ну не хтів хлоп женитись, і крапка. Кажуть, що добре заробляв на ремонті годинників та меблів. А ще ходили чутки, наче мав десь захований шалений спадок і потайки мріяв тікати до Америки. Тільки вичікував слушну годину. Або ж і робив уже для того якісь кроки. Та хто ж про таке розповідатиме навіть у ближнім колі?..

Руки вже позамерзали від холоду разом із затиснутими в кулачку копійками. Дівчатка так скоро вибігли з хати, що зовсім забули про рукавички. Час від часу дмухаючи в кулачки, щоб розігріти пальці, сестри передавали копійки одна одній, аби кожна могла відчути себе у значимій ролі купчині ялинки.

Цілу годину Зіра й Адзя бігали вулицями, заглядаючи на всі боки. Базарчик був порожнім. Ну, де ще шукати ялинку? Та дівчата не вгамовувались. Залишилась остання спроба, але найпотужніша. Вони точно знали, що є на небі саме той, хто не дасть їм залишитись нині без ялинки, й почали промовляти вголос усі відомі їм молитви. Спочатку «Отче наш», потім «Богородицю». Промовляючи, складали докупки долоньки й тримали їх під самими вустами. В котрої на ту мить були копійки, та тулила долоньку до кулачка. Дійшла черга до «Псалму 90». А він довжеле-е-езний! Та ніщо не могло спинити двох поважно налаштованих купчинь. Адже нині вони були в такому страшному розпачі! Дев’яностий псалом вирішили читати тричі підряд, та ще й в унісон. Бабуся казала, що то дуже помічна молитва в найскрутніший у світі час. У найважчій ситуації, яка лише може спіткати, вона завжди стає у пригоді добрим людям. «А коли Різдво без ялинки? То що вже може бути гіршим і найжахливішим у світі?» – думали собі сестрички під час молитви.

– Ще до ангеликів Божих ми забули помолитись, – спохопилась Адзя з надією в голосі, дмухаючи в кулачки, в одному з яких затискала монетки – їхній цілий скарб! – Давай ти читай до свого, а я до свого, – й заплющила очі, бо коли молилась, то завжди міцно-міцно заплющувала оченята. – Ангелику Божий, охоронцю мій, ти все при мені стій. Рано, ввечір, вдень, вночі. Будь мені все до помочі. Стережи душу й тіло моє. До життя вічного. Амінь! Прошу тебе, зроби так, щоб ми сьогодні встигнули купити ялинку. І ще дуже прошу в тебе здоров’ячка й довгих років життя мамі, таткові, Зірі, мені і всім добрим людям. І дякую тобі, що ти є. Люблю тебе і вірю в тебе, – що би не просила для себе у Бозі, але словами про здоров’ячко для всіх рідних і подякою завжди завершувала всі молитви.

Так вони йшли порожніми засніженими околицями Львова і як мантру, по черговому колу, безупинно повторювали поспіль усі молитви. Це була їхня безпрограшна надія. Вони точно знали, що це обов’язково допоможе.

На сьомому колі Дев’яностого псалму, коли вже промерзли мало не до кісток і Львів довкола уже був не Львовом, а якимись незнайомими провулками, сестри раптом спинились, наче вкопані. Просто перед ними, у невеличкому дворику, де тулились поодинокі хатки, стояла стара обдерта вантажівка з піднятими бортами. А із заднього борта стирчала Вона, а точніше, її струнка зелена верхівка.