Наталка Ліщинська - Львів. Спогади. Кохання

Отож усі правила конспірації були дотримані. Тижні один за одним промайнули швидко. Аж ось і довгоочікуваний день. У неділю ранесенько до Нагорняків прийшов отець Михайло. Перевдягнувся у рясу й приступив до своїх обов’язків. Спочатку розпитував дітей, чи чемні вони, чи поважають батьків та людей загалом, чи добрі в них серця і чи вміють ділитися й допомагати тим, хто потребує додаткової турботи. А потім було найстрашніше запитання: скільки разів і в який спосіб хто кого обманював? І додав, що коли не розповісти про такі речі вчасно, то Бозя не прийме їх до Причастя і ті будуть мати страшний встид. Адзя добре пам’ятала, як тоді зі страху в неї горіли не лише щоки, а й уся спина. Зірі було легко й просто. Вона завжди правильна та чемна. Старша сестра. Мама мало не щодня ставила її у приклад і дуже нею ґонорувалась перед коліжанками та друзями. А Дзюлька росла, як хлопчур у спідниці. За її спиною постійно з’являлись «золоті верби». То коліна порозбиває, бігаючи подвір’ям наввипередки з хлопцями, то верещить не своїм голосом, коли мама тягне її з прогулянки додому й вона впирається ногами-руками об одвірок. А одного разу кітку вагітну викрала й принесла додому, аби сховати у себе під ліжечком, бо чула, що сусідка збирається потопити увесь приплід. Було й таке, що до дня народження мами прибрала її покій, а наостанок вирішила напахнити всю кімнату, аби мама тішилась ще дужче. Тому все скрізь протерла дорогим та дефіцитним на той час парфумом «Красная Москва». Щедро полила на бильця ліжок, шафу, підвіконня, не обійшла увагою навіть двері. Після такого прибирання рідини у флаконі залишилось на самому денці. Ото вже мама мала «радість», коли зайшла в кімнату! А цієї весни Андріянна потайки витягла з торбинки Антонихи червону шмінку, зачинилась у лазничці й перед люстром насмарувала собі вуста аж попід самий ніс, намагаючись дізнатись, якою ж вона буде гарною, коли стане дорослою. Незчулась, як промайнув час і мамина подруга вже давно пішла додому. Як було підкласти назад їй до торби ту кляту шмінку? Запорпала її на певний час у свою таємну схованку на стриху. Так та шмінка й досі там лежить як страшний мовчазний докір неумисної крадіжки. Час від часу Адзя лазить на стрих, дістає маленький тюбик і з шаленим серцебиттям розглядає свій скарб. Потім ховає його назад і спускається вниз до своєї квартири, що в невеличкому одноповерховому комунальному будинку на околиці Львова. З того часу Антониха до них не приходила й нагоди підкласти назад її чарівний тюбик так і не випало.

– Чую, що хтось має мені щось розповісти, – лагідний голос священика Михайла вивів малу збиточницю зі стану оціпенілого страху.

– Тільки мамі не кажіть, – ледь спромоглась вимовити.

– У цьому й полягає таємниця сповіді. Усе, що ти мені про себе розповідаєш, я не вольний нікому переказувати. А маю тільки дати тобі зрозуміти, що допустимо робити маленькій дівчинці, а на що – зась. Я є твій помічник у розмові з Бозьою. Людина часом може заблукати й піти не тією дорогою. І для того, аби цю людину направити на гарну світлу стежку, існують священики. Давай, Андріянно, кажи вже мені всю правду. Бо істинно бачу, щось дуже дошкуляє тобі і мучить. Ось побачиш, як стане легко, коли мені все переповіси, а я у відповідь пораджу тобі, що треба робити…

І справді, стало легко й добре на серці після сповіді. Шмінку Адзя у той же день повернула Антонисі й щиро вибачилась за свій учинок. Її ніхто не насварив. Мама з коліжанкою тільки чомусь змовницьки переглянулись і засміялись. Отець Михайло пообіцяв, що за правду вдома ніхто її не насварить. Так і було. З того дня Адзя твердо знала, що говорити правду дуже важливо, навіть коли страшно. Вона тішилась своїй сміливості, потім довго заглядала у небо й усміхалась до Бозі, дякувала, що пробачив. Адже це тільки вона Його не бачить, а Він бачить усе. Так сказав їй священик.

Після таємного Причастя татко Степан привів до квартири Нагорняків свого товариша-фотографа з редакції, аби той зробив усім діткам світлини на згадку. Його маленькі крихітки стали до знимки першими. Обидві в однаковому біленькому вбранні та у віночках, дбайливо сплетених бабусею Василиною із ромену, що його вранці нарвала на крихітному городчику, власноруч загородженому в дворі під вікном своєї кімнати. Сусіди, коли те побачили, й собі прибудували такі ж садочки-городчики. Хтось висадив городину, а хтось, як Василина, – квіти. З того часу кожна ґаздиня, заглядаючи одна до одної, намагалася зробити свій клаптик землі найгарнішим. Коли рано-ранесенько Василина плела роменові віночки для онук, ніжна роса ще красувалась у крихітних гніздечках сонячної серединки та на її молочних пелюстках. До знимки бабуся вручила дівчатам по однаковій іконці Матінки Божої з маленьким Ісусиком на руках, що подарував священик, і перехрестила. Стефа схвильовано метушилась і викладала донькам коси наперед, заважаючи панові фотографу сказати нарешті своє незмінне, як плин часу: «Увага, а зараз вилетить пташок!» Та це чомусь нікого не дратувало. Усі тільки всміхались у той день.

Читать дальше